РОЗДІЛ 2
ВІДТВОРЕННЯ ЛЮДСЬКОГО КАПІТАЛУ
В ПЕРЕХІДНІЙ ЕКОНОМІЦІ УКРАЇНИ
2.1. Розвиток людського капіталу України та методика його вимірювання
Якщо дослідити, яким чином перехідні процеси вплинули на кількісний стан людського потенціалу українського суспільства, то виявляється, що перебудова економічної системи має дорогу ціну, що виражається у впевнених тенденціях до зменшення кількості населення приблизно на 0,7-0,8% щорічно, починаючи з 1991 р. Це обумовило скорочення чисельності громадян країни протягом 1990-2004 рр. на 4,2 млн. чол.6 і призвело до виникнення найбільш песимістичних прогнозів щодо подальшого розвитку демографічного спаду [163, с. 22-27]. На думку О.Макарової за оптимістичним варіантом чисельність населення України на початок 2010 р. становитиме 47,6млн.чол., за песимістичним - 46,1 млн.чол. [105, с. 27]. За прогнозами відділу народонаселення ООН чисельність громадян України у 2010 р. складатиме біля 44 млн. [28, с. 6].
Фактичне скорочення кількісного складу ЛК суспільства, можливе його прогресування у майбутньому, обумовлюються міграцією населення до країн з кращими умовами життя [99, с. 28-30; 151, с. 5-10], а також катастрофічним підвищенням смертності серед населення, яка у 2003 р. у порівнянні з 1990 р. збільшилася на 32,3% [168, с. 364].
Виродження населення уявляється абсолютно закономірним з огляду на зростання масштабів різноманітних захворювань в Україні. Так, згідно даних державного комітету статистики за станом на 2003 р. кількість вперше зареєстрованих захворювань (по всім групам), що приходяться на 100 тис. населення, збільшилася на 7,8% у порівнянні з 1995 р. Слід зазначити, що це - дуже значний приріст. Існуюче положення уявляється ще гіршим при аналізі динаміки щодо змін у кількості ВІЛ та СНІД інфікованих7.
Важливий вплив на динаміку смертності має справляти державна політика з охорони здоров'я, дієвість (ефективність) якої багато в чому визначається кадровим забезпеченням даної сфери, пропускною спроможністю лікарняних закладів, з одного боку, і фінансуванням даної галузі нематеріального виробництва, з іншого боку.
В зв'язку з цим варто відзначити, що кількість лікарів усіх спеціальностей на 10 тис. населення збільшилася з 45,1 у 1995 р. до 47,1 у 2003 р.8 Проте, дані зміни навряд чи можна охарактеризувати як позитивні, оскільки викликані, перш за все, не реструктуризацією кваліфікаційної структури в сфері охорони здоров'я, а зменшенням чисельності населення.
В сьогоденні відбувається поетапне реформування систем організації, фінансування та управління охорони здоров'я. Мова йде, перш за все, про структурні перетворення у даній галузі за такими напрямами: удосконалення мережі медичних, профілактичних та санаторних закладів шляхом об'єднання відомчих установ з установами Міністерства охорони здоров'я; створення ринку медичних послуг; забезпечення розвитку страхової медицини [160, с. 143-145]. Звісно такі трансформації "оздоровчої" галузі відбуваються паралельно з відповідною модифікацією відносин власності - з'явилися комунальні, колективні та приватні медичні заклади. Однак, такі перетворення сполучаються зі зменшенням кількості лікарняних закладів та їх медичних "потужностей". З 1995 р. по 2003 р., чисельність лікарняних закладів скоротилася на 23,1% при паралельному зменшенні лікарняних ліжок на 28,3%9. Тобто, за умов прискореного збільшення масштабів захворювань населення медичні можливості ("потужності") країни так само прискорено знижуються.
Якісно іншою "хворобою" українського суспільства постає бідність, яка в сукупності з незадовільним здоров'ям нації також сприяє підвищенню рівня смертності у країні. В теперішній час у 10 млн. громадян України (20,4% в складі всього населення) енергетична цінність добового раціону нижче за 2100 ккал., що за визначенням спеціалістів Всесвітній організації охорони здоров'я відповідає порогові бідності. На підставі більш повного, всебічного вивчення зазначеної проблеми виявляється, що за межею бідності знаходяться 28% населення країни. При цьому глибина бідності даної категорії складає 21,5%, тобто середні витрати майже третини населення України на 21,5% нижчі за межу бідності [100, с. 10].
Ситуація здається ще більш критичною з огляду на самооцінку власного фінансового положення громадянами України. Так, в результаті опитування населення 45% респондентів стверджують про нестачу грошей на їжу, 41,5% свідчать про достатність грошей на їжу, але нестачу на одяг та взуття. Таким чином, 86,5% респондентів вважають, що не в змозі задовольняти навіть первинні потреби [177, с. 28]. За таких умов українське суспільство набуває маргінальних рис. Саме таку ціну сплачує Україна в сьогоденні за можливе майбутнє підвищення добробуту та рівня життя, за введення в дію ринкових економічних законів та взаємовідносин.
Перехідні процеси обумовили скорочення питомої ваги "середнього класу". За останнє десятиріччя представники цілої низки професійних груп (лікарі, вчителі, науковці, інженери), що виступали гарантами стабільності та економічного процвітання країни і за своїм високим інтелектуальним, культурним рівнем відігравали роль суспільного фундаменту, перейшли до складу "нових бідних", що безумовно призвело до загострення соціальної напруженості та економічної кризи.
Той факт, що частка "середнього класу" в Україні в декілька разів менша за розвинуті держави пояснюється, перш за все, тим, що під категорію бідних підпадають не лише непрацюючі та неосвічені працівники, але і висококваліфіковані спеціалісти, що роблять в режимі повної зайнятості. Майже чверть працюючих одержує заробітну плату нижче межі бідності [100, с. 10].
Така статистика наочно свідчить про "ефективність" проведеної в країні приватизації, яка навряд чи досягла наближення кваліфікованого працівника до засобів виробництва, створення ринкових умов для самореалізації особистості через здійснення суспільно визнаної економічної діяльності, оскільки низ