РОЗДІЛ II
СТАНОВЛЕННЯ НАРОДНОГО КОМІСАРІАТУ ІЗ ЗАКОРДОННИХ СПРАВ УСРР
Реалізація прагнення молодої держави бути визнаною світовою спільнотою і зайняти належне місце на арені міждержавних відносин у певній мірі залежить від фахової підготовки, професійної майстерності, досвіду і творчого підходу спеціалістів сфери зовнішньої політики. Тому, умовою ефективного міжнародного спілкування держави є наявність власного зовнішньополітично відомства, покликаного і здатного виконувати як теоретичні, так і практичні завдання уряду, бути провідником його зовнішньополітичного курсу.
Негативний досвід походів Червоної армії на Україну на початку 1918 і у першій половині 1919 рр. переконали керівництво РКП(б) у необхідності зміни у його ставленні до місцевого населення. Похід більшовиків у другій половині 1919 р. відбувався за умови уже більш лояльного ставлення до українців. Це підтверджує резолюція VIII Всеросійської партконференції (2 - 4 грудня 1919 р.) "Про радянську владу на Україні", у першому пункті якої проголошувалося, що "РКП стоїть на точці зору визнання самостійності УСРР"127. Проголошення незалежності УСРР повинне було схилити мешканців України у бік більшовиків. Тому, радянська політика щодо місцевого українського населення мала бути новою, більш продуманою і гнучкою.
Варто зауважити, що під час перших двох спроб більшовиків встановити в Україні радянську владу у складі урядів УСРР створювалися зовнішньополітичні відомства. Зокрема, із проголошенням 11 лютого 1918 р. у Києві Української Робітничо-Селянської Республіки у складі Народного Секретаріату було утворено секретарство у закордонних справах128. Протягом кількох днів його роботою керував, за сумісництвом нарком освіти, В. Затонський. А згодом народним секретарем закордонних справ був призначений, за сумісництвом Голова (з 4 березня 1918 р.) Народного Секретаріату, М. Скрипник. Однак, створити апарат і розгорнути практичну діяльність тоді не вдалося. Вже у квітні 1918 р. німецько-австрійські війська окупували усю Україну і уряд УСРР тимчасово припинив існування.
Під час другої спроби більшовиків закріпитися в Україні, 6 січня 1919 р. у Харкові було проголошено УСРР, а 28 січня створено РНК УСРР. Її головою і народним комісаром закордонних справ (НКЗС) став Х. Раковський. Із захопленням більшовицькими військами 2 лютого м. Києва, разом з іншими урядовими установами, до столиці переїхав й НКЗС. Водночас, у Конституції УСРР, затвердженій 10 березня 1919 р. I Всеукраїнським з'їздом Рад, декларувалося право республіки на безпосередні відносини з урядами іноземних держав129. Тоді основні зусилля наркомату спрямовувалися на розвиток зв'язків з РСФРР та іншими радянськими республіками. Влітку того ж року, в умовах наступу в Україну денікінських військ, апарат уряд, а відповідно й наркомат, було ліквідовано.
16 березня 1920 р., в ході третього походу більшовиків в Україну, ВУЦВК і РНК УСРР спільно прийняли постанову про заснування НКЗС УСРР і призначення наркомом закордонних справ, за наполяганням глави НКЗС РСФРР - Г. Чичеріна130, - Х. Раковського131. Створення у складі РНК УСРР (утворений 19 січня 1920 р. на чолі з Х. Раковським), Наркомату із закордонних справ мало слугувати додатковим підтвердженням про знаходження в урядовців УСРР усієї повноти й суверенітету влади на території республіки, важелів не лише внутрішньо, але й зовнішньополітичного впливу. Тому, заснування НКЗС УСРР потрібно пояснювати не стільки зовнішніми, скільки цими внутрішньополітичними чинниками. Оскільки, зважаючи на хитке (реальна можливість збройного антбільшовицького походу армії Директорії УНР і Польщі, перебування у Криму війська Врангеля), становище радянської влади в Україні, ставити у той час питання про проведення урядом УСРР зовнішньої політики було передчасно.
Необхідність укладення УСРР основного мирного договору з Польщею і піддання країнами Європи сумніву реальність її незалежності від Москви виявили потребу чіткого врегулювання міждержавних відносин з РСФРР132. Такі сумніви мали зникнути після підписання28 грудня 1920 р. "Робітничо-селянським договору між УСРР і РСФРР", згідно з яким РСФРР визнавала УСРР як самостійне і незалежне державне утворення. Учасники договору мали встановити дипломатичні стосунки133.
Отримання УСРР права виходу на зовнішньополітичну арену український історик С. Кульчицький пояснює активною діяльністю Х. Раковського - талановитого дипломата, який мав персональні контакти з багатьма європейськими політиками, у тому числі й найвищого рангу, а також - відсутністю у голови РНК УСРР - болгарина Х. Раковського (Станчева) коренів у місцевому середовищі. Вважаючи цю ключову фігуру в політичному істеблішменті республіки своєю, Москва не відчувала небезпеки проявів українського сепаратизму134. Інший науковець - Д. Веденєєв переконаний, що УСРР, в період до утворення СРСР, намагалася проводити активну зовнішню політику та мала досить розвинуту зовнішньополітичну службу135.
Партійне і радянське керівництво республіки, наполягаючи на створенні власного НКЗС і проведенні УСРР активних заходів у сфері міжнародної діяльності, намагалося теоретично обґрунтувати причини і необхідність надання УСРР права зовнішньополітичної ініціативи. Характерним у цьому зв'язку є лист-доповідь Х. Раковському члена українсько-російської делегації на переговорах щодо укладення мирного договору з Польською республікою Е. Квірінга від 14 січня 1921 р. Наголошуючи на актуальності міжнародного становища УСРР, завершенні процесу встановлення дипломатичних і консульських відносин з Польщею, Латвією, Естонією, автор листа підтримував ідею розгортання республікою подальших зовнішньополітичних кроків з метою налагодження міжнародного діалогу й з іншими провідними державами Європи136.
Акцентуючи увагу на тому, що УСРР й надалі залишається об'єктом світової політики і плацдармом, з якого країни Заходу спроможні знову організувати військовий похід проти радянської влади, а також на тому, що уряд УНР в екзилі продовжує діяти, як де