РОЗДІЛ 2
ЗМІНИ У КІЛЬКІСНОМУ ТА ЯКІСНОМУ СКЛАДІ РОБІТНИЦЬ ВАЖКОЇ ПРОМИСЛОВОСТІ, ДЖЕРЕЛА ТА ФОРМИ ЗАЛУЧЕННЯ ЖІНОК ДО ВИРОБНИЦТВА
Наприкінці 20-х років ХХ століття питання побудови соціалізму в СРСР знаходилось у центрі уваги правлячої Комуністичної партії. Економічною умовою його вирішення була розпочата індустріалізація країни. Проте, розвиток народного господарства протягом перших п'ятирічок та надмірна індустріалізація України супроводжувалися не лише економічними змінами в країні, але й суспільно-політичними перетвореннями. Для реалізації курсу форсованої індустріалізації знадобилися додаткові робочі руки. У складі робітничого класу відбулися значні кількісні та якісні зміни. Перш за все, відбувалося його відтворення на власній основі. На початковому етапі індустріалізації сталося повернення до виробництва тих робітничих кадрів, які раніше через розруху його залишили. До промисловості також залучалися члени робітничих сімей - жінки та діти.
Вже в перші роки радянської влади провідними ідеологами більшовизму була усвідомлена і з марксистських позицій обґрунтована необхідність застосування під час індустріалізації жіночої робочої сили в суспільному виробництві. Так, у промові на IV Московській загальноміській безпартійній конференції робітниць (23 вересня 1919 р.) В.І.Ленін говорив: "Становище жінки, коли вона займається домашнім господарством, все ще залишається утрудненим. Для повного визволення жінки і для справжньої рівності її з чоловіком потрібно, щоб було суспільне господарство, і щоб жінка брала участь у спільній продуктивній праці. Тоді жінка займатиме таке ж становище, як і чоловік.
Звичайно, тут мова йде не про те, щоб зрівняти жінку в продуктивності праці, розмірі праці, тривалості її, в умовах праці і т. д., а мова йде про те, щоб жінка не була пригнічена її господарським становищем на відміну від чоловіка. Ви всі знаєте, що навіть при повній рівноправності лишається все ж ця фактична придавленість жінки, тому що на неї звалюють усе домашнє господарство. Це домашнє господарство здебільшого є найбільш дикою і найбільш тяжкою працею, яку здійснює жінка. Це праця надзвичайно дрібна, яка не містить у собі нічого, що скільки-небудь сприяло б розвиткові жінки" [128, 188]. З метою звільнення жінок від домашнього господарства та залучення їх до виробництва, тобто вирішення жіночого питання, XIII з'їзд РКП(б) (1924 р.) ухвалив рішення "Про роботу серед робітниць і селянок", у якому наголошувалася необхідність використання праці жінок у виробничій сфері [109, 122-124].
Проблема залучення жінок до активної участі в усіх сферах життя країни у другій половині 20-х років стала однією з найважливіших. З одного боку, народне господарство не могло успішно розвиватися без участі жінок, як додаткових трудових ресурсів країни, а з другого боку, залучення їх до виробництва було найважливішою умовою досягнення фактичної рівності жінок їз чоловіками.
Таким чином, залучення жінок до виробництва зумовлювалося, як ідеологічними засадами більшовицької політики з питання необхідності залучення жінок до суспільно-продуктивної праці, так і екстенсивним характером розвитку економіки, зацікавленістю влади у використанні малокваліфікованої та низькооплачуваної робочої сили. Жінок, які ставали робітницями і не мали необхідної професійної підготовки, примушували працювати на важких другорядних роботах, використовуючи як чорноробів. До того ж на початковому етапі індустріалізації країни, коли відбувалося будівництво великих промислових підприємств, кваліфікація не мала особливого значення у порівнянні з більш пізнім періодом опанування новітньою технікою, тому жінки-робітниці потрібні були перш за все, як додаткова робоча сила.
Наприкінці 20-х років джерела поповнення робочих кадрів визначались наявністю багатоукладної економіки і соціально різнорідним складом населення. Основними джерелами поповнення пролетаріату були сім'ї робітників та селян. Кількісно переважало селянство, яке намагалося швидко заробити гроші і повернутися додому. Але процес колективізації змусив багатьох селян розпродавати своє майно та йти у міста на промислові підприємства, що спричинилося до такого соціального лиха, як безробіття. Проте завдяки розвитку індустрії, безробітні поступово залучалися до виробництва, і в 1930 р. безробіття було ліквідовано. У країні почали використовувати нові джерела робочої сили - незалучені у виробництво жіночі трудові ресурси міста і села. На початку 30-х років проблема масового залучення жінок до галузей важкої промисловості та у будівництво набула особливої гостроти у зв'язку з тим, що ці галузі потребували додаткової робочої сили. На цей час, в результаті укорінення колгоспів (у зв'язку із загрозою у 1930 р. розкуркулення та штучного податково-пільгового перепаду між колективними та одноосібними господарствами на користь перших створювалася ситуація, в якій селяни змушені були об'єднуватися), зменшився самоплив робочої сили із сіл до міст. У таких умовах залучення жінок на підприємства важкої промисловості надало можливість у значній мірі зняти гостроту забезпечення їх робітничими кадрами.
Таким чином, попит на додаткові робочі руки на початку 30-х років зріс. З'явилися сприятливі умови для залучення жінок до виробництва.
Зростання чисельності жінок у промисловості передбачав перший п'ятирічний план (1928/1929 - 1932/1933 госп. роки), для виконання якого Наркомат праці, Держплан і Верховна рада народного господарства (далі ВРНГ) України розгорнули роботу з залучення жінок до промислового виробництва у великих масштабах.
Слід зазначити, що ця робота проводилася навіть під час панування безробіття. Так, у постанові ЦК ВКП(б) від 15 червня 1929 р. "Про чергові завдання партії по роботі серед робітниць і селянок", наголошувалося, що кількість жінок у промисловості необхідно збільшувати [110, 259-277]. А постановою від 5 грудня 1929 р. про зростання кадрів робітничого класу ЦК ВКП(б) зобов'язав усі партійні, профспілкові й господарські органи якомога б
- Київ+380960830922