РОЗДІЛ 2
ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНІ ВІДНОСИНИ УНР З ФРАНЦУЗЬКОЮ РЕСПУБЛІКОЮ У ЛИСТОПАДІ 1918-1921 РР.
Українське питання привернуло серйозну увагу зовнішньополітичних чинників після Лютневої революції в Росії 1917 року. Французькі політичні кола постали перед фактом, що "єдина неподільна Росія" опинилася під загрозою відцентрових політичних сил. Революція не лише повністю знищила монархічний режим, вона стала своєрідним каталізатором для державотворення різних національностей колишньої імперії. В результаті європейські країни змушені були адаптувати свої зовнішньополітичні орієнтири згідно нових політичних реалій. 23 грудня 1917 р. у Парижі була підписана таємна англо-французька конвенція, згідно якої Україна, Бессарабія та Крим відійшли до сфери військово-політичного впливу Франції. Починаючи від підписання цього документу, почався складний процес дипломатичних переговорів між Україною та Французькою Республікою.
Поваливши уряд гетьмана П. Скоропадського і прийшовши до влади, лідери Директорії опинилися перед проблемою пошуку стратегічних союзників, які б підтримали новий український уряд на міжнародній арені та надали б військову допомогу для боротьби проти більшовицької агресії. Проте вже перші кроки Директорії засвідчили, що у новому керівництві держави відсутній єдиний погляд на вибір союзників. Фактично в українському проводі реально існувало два абсолютно протилежні за своєю суттю політичні напрями. Перший представляв В. Винниченко, який відстоював соціалістичний шлях розвитку України, навіть ціною втрати суверенного статусу. Інший - С. Петлюра, який дотримувався концепції "шукати зближення з нашими західними сусідами і через них, ідучи далі, здійснити для України надійну базу у світовій міжнародній опінії" [801, с. 79]. Зрештою, перемогла позиція Головного Отамана УНР. Однак початок 1919 р. показав "критичність ситуації майже в повній відсутності реальних політичних та економічних відносин України з цими державами" [793, с. 155-156]. Тому перед українським урядом та Директорією постало досить складне завдання - добитися міжнародної підтримки української національно-визвольної боротьби з боку країн-переможниць, які об'єдналися у військово-політичний блок Антанти, в якому одне з провідних місць займала Французька Республіка.
2.1. Переговори між УНР та французьким військовим командуванням в Одесі у листопаді 1918 - березні 1919 рр.
У жовтні 1918 р. Український Національний Союз (УНС) розпочав перші політичні переговори з представниками держав Антанти. Незабаром в Яссах через радника французького посольства маркіза де Белуа, УНС передав союзникам виклад основних напрямків політичного курсу, який передбачав: 1) визнання Антантою суверенності України в етнографічних кордонах; 2) встановлення торговельних зносин з Антантою; 3) повстання проти австро-німецьких військ, розміщених в Україні, та гетьманату П. Скоропадського; 4) формування демократичного уряду в Україні. Представники Антанти дали на ці пропозиції досить суперечливу відповідь. З одного боку, представнику УНС було заявлено, що союзники підтримують принцип самовизначення усіх народів, і вони не проти української державності. З іншого - Антанта визнавала лише єдину, цілісну Росію. Союзники не підтримали ідеї УНС стосовно антигетьманського повстання в Україні. При цьому було зазначено, що у разі невиконання "побажань" Антанти вся відповідальність за переворот лягала на заколотників.
У свою чергу для остаточного відмежування від зовнішнього курсу П. Скоропадського, Директорія вдалася до його активної критики з метою здобути прихильність Антанти. 16 листопада 1918 р. С. Петлюра підписав документ "Відозва до народу", в якому лідери Гетьманату кваліфікувалися як "зрадники українського народу", які, нібито використавши сприятливу для перевороту ситуацію, "нищили всі народні права та нечувано знущались над демократією України" [85, арк. 1]. Весь період Української Держави отримав визначення як "тяжкі муки і катування" [483, с. 126]. Сам П. Скоропадський був названий "насильником і узурпатором народної влади" [736, с. 63]. При цьому Директорія ігнорувала всі здобутки Гетьманату П. Скоропадського як у внутрішній політиці, так і на міжнародній арені. Цікавий факт, що у згаданій відозві не було навіть згадки про зовнішню політику самої Директорії. Яскравим прикладом невизначеності української міжнародної орієнтації є слова одного з лідерів Директорії В. Винниченка. 29 листопада у своєму щоденнику він написав, що угода з Антантою загрожуватиме Україні "реакцією та недовір'ям народу", союз з більшовиками означатиме повну анархію, "підемо самі - загинемо через своє безсилля" [380, с. 321].
20 листопада Директорія направила на переговори до Ясс Г. Сидоренка [716, с. 100], однак йому не вдалося змінити позицію Антанти. Фактично заручитися підтримкою країн Антанти, Директорії так і не вдалося. Союзники відмовлялися визнати законним новий український уряд та існування суверенної УНР. Французький консул Е. Енно заявив у Яссах: "Україна, або, правильніше кажучи, південна Росія, ніколи не мала ані своєї історії, ані національної або етнографічної окремішності. Вона створена німцями" [345, с. 14; 522, с. 249]. Натомість 22 листопада лідери Антанти у відповідній телеграмі підтримали уряд гетьмана П. Скоропадського. Також було зазначено у категоричній формі, що будь-яке повстання, що "перешкоджає старанням Антанти буде каратися безпощадно" [778, с. 70]. Однак державний переворот в Україні все ж відбувся, до влади прийшли нові політики. Українські визвольні змагання вступили у новий етап розвитку.
Всупереч позиції Антанти 10 грудня війська української Директорії зайняли Одесу. 17 грудня в одеському порту висадився французький корпус під керівництвом генерала Боріуса, чисельністю 15 тис. солдатів і офіцерів [330, с. 236]. Загальна кількість союзного десанту в Одесі та інших чорноморських портах складала понад 60 тис. вояків [442, с. 11; 538, с. 224]. Слід зауважити, що від початку інтервенції Антанта передб