РОЗДІЛ II
КАДРОВА ПОЛІТИКА
Проводячи культурну політику на селі, компартійно-радянське керівництво країни
робило ставку на реалізацію ідеї тотального одержавлення виробництва як норми
існування й розвитку економіки. Важливого значення Кремль надавав популяризації
серед селян колективних форм господарювання, які давали урядові безпосередній
контроль над сільськогосподарським виробництвом.
Становище фахівців сільського господарства і сільської інфраструктури було
досить неоднозначним. Більшість “розчинилася” в системі й обслуговувала її,
значна частина стала об’єктом політичного терору, фізичних і моральних репресій
(особливо це стосувалося нездатних на конформізм представників старої генерації
фахівців). Нарешті, керівна і середня ланки були відверто заінтересовані у
зміцненні сталінської системи й виступали її ревними апологетами, брали участь
у зміцненні колективних форм господарювання на селі.
Із початком колективізації під гаслами “боротьби проти українського
буржуазного націоналізму” розпочалася денаціоналізіція українських фахівців
села. Для української культури це мало далекосяжні трагічні наслідки. Недовіра,
адміністративний тиск, репресії паралізували їхню волю, громадську та
культурно-творчу активність. Фаховий рівень нової сільської інтелігенції не
завжди відповідав вимогам часу. Отже, з одного боку, у 1930-ті роки в
республіці бракувало сільських спеціалістів високої кваліфікації, а з іншого –
фахівцям нової формації скрізь не вистачало глибоких загальних знань, широкої
культури, незалежності мислення.
2.1 Підготовка кадрів для освіти
Учитель був одним з найважливіших чинників освіти, її розвитку. Це – головна
дійова особа школи. Тому грунтовний аналіз умов роботи і життєдіяльності
педагогів, їх підготовки і перепідготовки, системи відносин суспільства і
вчителя дасть змогу висвітлити важливі проблеми, пов’язані з учительськими
кадрами, зрозуміти суть політики радянської держави в галузі культури.
Забезпечення сільських шкіл кадрами, умови праці сільських педагогів узагалі,
рівень їхньої кваліфікації наприкінець 1920-х років, – ось проблеми, які
потребували негайного вирішення. Для запровадження загального навчання
необхідно було підготувати додатково 46 тис. учителів. Це завдання було важким,
адже 1917 року вчительство не підтримало жовтневого перевороту. Тільки у другій
половині 20-х рр. ХХ ст. воно поступово стало на сторону радянської влади. Але,
як свідчать джерела, основна маса вчителів зберігала нейтральність. Учительство
було мало активним, стояло осторонь кампаній, які проводила на селі партія.
Сільські вчителі вичікували [225, ф. 1, оп. 221, спр. 18, арк. 1-5].
Таку позицію ми пояснюємо тим, що після завершення чергової кампанії
уповноважений повертався до себе в район, а вчителі, яких залучали до
проведення цих кампаній, залишалися один на один з селянами. Їх нікому було
захистити, і вчителі це розуміли. Саме на них відбивалося невдоволення, навіть
вороже ставлення сільських жителів до радянської влади. Часто вчителі ставали
жертвами розправ. Зокрема, після 1929 р. за участь в хлібозаготівельній
кампанії було учинено фізичну розправу над учителем села Халої на Берди-
чівщині М.Заяць; по-звірячому убито вчителя В.Ляшенко в с. Інгулець на
Зінов’євщині тощо. І в жодному селі, як повідомляють джерела, їх ніхто не
захистив [225, ф. 1, оп. 20, спр. 24, арк. 3].
Через нерішучість і пасивність сільських учителів партійці ставилися до них із
недовірою, До того ж на той час, у 1928 р., приблизно половина сільських
учителів походила із заможних верств населення і духовенства [225, ф. 1,
оп. 220, спр. 20, арк. 4]. Саме тому вже наприкінці 1920-х рр., незважаючи на
брак фахівців, серед сільських учителів розпочинаються погроми і чистки.
“Культурний фронт” радянська влада перетворила на арену жорстокої класової
боротьби.
Процеси над численними сфальсифікованими “контрреволюційними організаціями”
змушували людей боятися один одного, говорити неправду, а вчителів — бути
слухняними виконавцями і пропагандистами постанов більшовицької партії. Було
взято курс на те, як заявив на ХІV з’їзді ВКП(б) Л.Каганович, щоб “вигнати
нездатних і шкідливих, розстріляти, вислати на Соловки тих, хто займається
шкідництвом і зриває наше соціалістичне будівництво, і поставити замість них
пролетарські кадри” [226, c. 77]. Розкручений маховик репресій втягував у свою
орбіту все нові ланки суспільства. Зросла кількість арештів учителів. Зокрема,
весь колектив педагогів школи с. Григорівці (13 осіб), що на Харківщині, разом
із завідувачем, було арештовано [227]. Загалом 1928 року із 46 272 сільських
учителів 528 було звільнено й заарештовано, 488 примусово переведено на іншу
роботу, 4 202 осіб “добровільно” переведено. 1929 року тільки у п’яти округах
було звільнено 155 учителів, примусово переведено на іншу роботу 89 осіб,
“добровільно” – 840 сільських учителів тощо [225, ф. 1, оп. 2706, спр. 2, арк.
14].
Кваліфікація сільських учителів була низькою. Станом на 1928 р. склад учителів
змінився порівняно з дореволюційними роками на 40–45%, але нове поповнення
відбувалося здебільшого завдяки випускникам короткотермінових курсів або навіть
особам із середньою або початковою освітою. Наприклад, у Конотопській окрузі
цього року з 1305 сільських учителів вищу освіту мало тільки 99 осіб, середню
спеціальну – 308, чотиримісячні курси закінчило 86 осіб, середню освіту мало
450 осіб, усі інші – лише початкову освіту [228, ф. 166, оп. 17, спр. 17, арк.
22]. Узагалі в Україні 1928 року вищу освіту на селі мали 17% учителів, середню
– 57,6%, решта – початкову освіту [225, ф. 1, оп. 220, спр. 20, арк. 21].
Складним було й матеріал
- Київ+380960830922