РОЗДІЛ 2
ЕВОЛЮЦІЯ СОЦІАЛЬНО-КУЛЬТУРНИХ ЧИННИКІВ ВЗАЄМОВІДНОСИН ЛЮДИНИ І ПРИРОДИ В
ТРАДИЦІЙНОМУ, ІНДУСТРІАЛЬНОМУ ТА ІНФОРМАЦІЙНОМУ СУСПІЛЬСТВАХ І ІДЕЯ СТАЛОГО
РОЗВИТКУ
Кожний історичний етап розвитку суспільства має свій тип взаємовідносин людини
й природи.
Людство протягом всієї історії неадекватно уявляло наслідки своєї діяльності,
що нерідко призводило до трагедій. Це було платою за матеріально-технічні
досягнення. Але без цього розвитку суспільство немислиме. Ті соціуми, які пішли
шляхом простої адаптації до умов зовнішнього середовища, неодмінно опинялися в
застої та деградації.
Людина живе і в суспільстві собі подібних, і в світі земної і космічної
природи, тому звужувати уявлення про середовище існування до взятої із
вселенського світу економічної формації, не поспішати з практичним
використанням поглядів про можливість встановлення влади над природою, потішати
себе ілюзіями про переваги раціонально- влаштованої “олюдненої” природи –
означає наражати на небезпеку життя і здоров`я людини в її
універсально-тілесному, фізичному, психічному, духовно-моральному й
інтелектуальному аспектах.
Своєрідність проблеми “людина–природа” визначається не тільки її глобальним
масштабом, але й масштабом часу. Вона належить до числа тих “вічних” проблем,
джерела котрих виходять з того моменту, коли людина виділилася із світу
неусвідомлюючої себе природи і протиставила себе їй. Фактор часу набуває
більшого значення, якщо врахувати, що багато природних процесів розвиваються
щодо процесів суспільного життя надзвичайно повільно й іноді являють людству
свої результати через багато років, через століття після того, як люди так чи
інакше впливали на їх хід.
Тому, тільки через призму історичного підходу до аналізу розвитку
взаємовідносин людини і природи, вплив на ці відносини матеріальних і духовних
умов суспільного життя можна дати правильну оцінку сучасним екологічним
проблемам, показати, як заглиблювались і видозмінювались ці відносини на різних
етапах розвитку суспільства і яку роль в цьому відіграє сучасне людство.
Історико-філософський аспект взаємовідносин людини і природи розкритий в працях
В. Андрущенка, Г. Бачинського, Д. Белла, В. Блаватського, М. Достовалова, І.
Забєліна, В. Касьяна, М. Кисельова, В. Князєва, В. Крисаченка, Є. Масуди, М.
Михальченка, О. Салтовьского, О. Тоффлера.
Об`єктивним фактором, який визначає історичний процес, є практична діяльність
по перетворенню природного і соціального світу, закономірності якого
відбиваються у свідомості людей, і на цій основі формується їх ставлення до
навколишньої дійсності.
Для розвитку мислення людини і її світоглядних уявлень суттєвою основою є саме
зміна природи людиною, і розум її розвивається відповідно того, як вона змінює
навколишній її світ.
Докорінно практика перетворення природного світу змінюється в революційні епохи
історичного процесу, коли під впливом прискореного розвитку продуктивних сил
змінюється технологічний спосіб впливу суспільства на природу, масштаб та
інтенсивність освоєння природного середовища. З розвитком продуктивних сил
людина виходить за рамки традиційних взаємозв`язків із природою. Викликані в
кінцевому рахунку революцією в продуктивних силах, зміни суспільних відносин
обумовлюють перетворення соціальної життєдіяльності в цілому.
Людство зіткнулося із загостроючими протиріччями між своїми зростаючими
потребами і нездатністю біосфери забезпечити їх, не руйнуючи самої біосфери.
Соціально-економічний розвиток набув характеру прискореного руху до глобальної
екокатастрофи, ставлячи під загрозу не тільки задоволення життєво важливих
потреб і інтересів майбутніх поколінь людей, але і саму можливість їхнього
існування. Виникла ідея вирішити ці протиріччя шляхом переходу до такого
цивілізаційного розвитку, що не руйнує біосферу, гарантуючи людству можливість
виживання і в подальшому керованого, збалансованого розвитку. Ця ідея вилилася
в концепцію сталого розвитку. Характерною рисою даної концепції є інтеграція
екологічного, соціального й економічного виміру в рамках єдиного підходу.
Дослідження сучасних соціологів переконливо свідчать, що “однією з причин
глобальної екологічної кризи є зростання в другій половині ХХ століття кризи
людського духу: сплеск колективного егоїзму, нігілізму, локальних і
регіональних збурень у суспільствах, планетарна епідемія аморальності,
злочинності, алкоголізму, наркоманії та проституції, тотальної легковажності,
бездумності і жадоби швидкої наживи, індивідуальна деградація в різних її
проявах, зниження культурного й духовного рівня, ріст корупції, людської
некомпетентності й непрофесійності при розв’язанні національних і
міжнаціональних питань тощо” [16, 31].
Філософське осмислення відносин “людина-природа” дає можливість розібратись у
співвідношенні природних і суспільних закономірностей, побачити суперечності в
розвитку відносин між людиною та природою, зрозуміти роль людини і суспільства
в процесі перетворення світу природи.
При цьому велику роль у вирішенні даної проблеми відіграють соціально-культурні
чинники. До даних чинників можна віднести певні способи організації та розвитку
людської життєдіяльності, представленої в продуктах матеріальної та духовної
праці, в системі соціальних норм, у духовних цінностях, у сукупності ставлення
людини до природи, до себе самої, культури загалом.
Культура, як тема обговорення, припускає ряд очевидних інтерпретацій. Так,
здається очевидним, що ріст культури буде сприяти розумінню екологічних
проблем: відповідно, потрібно обговорювати які саме цінності культури найбільше
сприятимуть росту розуміння еко
- Київ+380960830922