РОЗДІЛ 2
МАТЕРІАЛИ ТА МЕТОДИ ДОСЛІДЖЕНЬ
2.1. Експериментальна модель та умови проведенння досліджень
Оцінка функціонального стану шлункових залоз проводилася шляхом визначення показників секреції (рН, дебіт іонів Н+, пепсиноген) у шлунковому перфузаті в поєднанні з морфологічним станом СОШ, активністю процесів ПОЛ та антиоксидантного захисту, рівнем кровоплину в СОШ.
У першій серії, проведених нами досліджень, вивчали:
1. Секреторну функцію та кровоплин у СОШ при блокуванні
М1-ХР гастроцепіном у інтактних тварин та на тлі пошкоджень, викликаних етанолом.
2. Секреторну функцію та кровоплин у слизовій оболонці шлунка при блокуванні L-Са2+ каналів верапамілом у інтактних тварин та на тлі пошкоджень, викликаних етанолом.
3. Секреторну функцію та кровоплин у слизовій оболонці шлунка при одночасному блокуванні М1-ХР та L-Са2+ каналів гастроцепіном та верапамілом у інтактних тварин та на тлі пошкоджень, викликаних етанолом.
У другій серії досліджували:
1. Секреторну функцію шлунка при блокуванні D2-дофамінових рецепторів метоклопрамідом самостійно та на тлі двобічної стовбурової ваготомії.
2. Вплив блокування М1-ХР гастроцепіном на секреторну функцію та кровоплин у СОШ за умов дії антагоніста D2-дофамінових рецепторів метоклопраміду.
3. Вплив блокування L-Са2+ каналів верапамілом на секреторну функцію та кровоплин у СОШ за умов дії антагоніста D2-дофамінових рецепторів метоклопраміду.
У третій серії досліджень вивчали морфологічні зміни СОШ та визначали ступінь вираженості ПОЛ та активність ферментів АОЗ у щурів з викликаними етанолом структурно-геморагічними ушкодженнями СОШ за умов:
1. Блокування М1-ХР гастроцепіном;
2. Блокування L-Са2+ каналів верапамілом;
3. Одночасного блокування М1-ХР і L-Са2+ каналів гастроцепіном і верапамілом.
Роль М1-ХР оцінювали шляхом їх блокування гастроцепіном ("Beoringer Inhelheim", Німеччина) у дозі 3 та 6 мг/кг [210], D2-дофамінових рецепторів - метоклопрамідом ("Дарниця", Україна) у дозі 2 мг/кг [172] та L-Са2+ каналів - верапамілу гідрохлоридом ("Дарниця", Україна) у дозі 1,25 мг/кг [34]. При спільній дії блокатори застосовувалися у вище наведених дозах. Всі активні речовини були приготовані безпосередньо перед введенням і вводилися у стегнову вену.
Досліди виконані на статевозрілих щурах самцях лінії Вістар масою 180 - 320 г. загальною кількістю 217 штук, що перебували на водній дієті впродовж 20 годин до початку експерименту.
2.2. Дослідження секреторної функції шлункових залоз
Дослідження секреторної функції шлункових залоз проводилося в гострих дослідах під уретановим (1,1 мг/кг) знечуленням. Секреція досліджувалася шляхом перфузії шлунка фізіологічним розчином [8, 110, 198]. Після лапаротомії шлунок двічі катетеризовано. Вхідний катетер вводили через передшлунок, де він фіксувався кисетним швом, а вихідний - через проксимальний відділ дванадцятипалої кишки, де його фіксували лігатурою на рівні пілоричного сфінктера. Фізіологічний розчин (+37?) зі швидкістю 0,4 мл/хв подавався перистальтичною помпою марки 1M, під'єднаною до вхідного катетера. Швидкість подачі перфузату вибрана на основі проведених попередньо досліджень, давала можливість визначити вміст усіх необхідних компонентів (рН, концентрація іонів водню, пепсиноген). Перед збором першої проби перфузату шлунок перфузували, як описоно вище, впродовж 45 хв. для стабілізації вихідної секреції, ЧСС, та АТ [25, 112]. Після цього вводили один з вказаних блокаторів і досліджували секрецію впродовж двох годин.
Піддіафрагмальну стовбурову ваготомію виконували наступним чином: після лапаротомії мобілізовували стравохід та фіксували його на трималці. Під оптичним збільшенням візуалізовували лівий та правий стовбури блукаючого нерва та пересікали їх у нижній третині стравоходу [1].
Кислотопродукуючу функцію досліджували, визначаючи у перфузаті:
* рН, використовуючи іонометр ЕВ-74 [1, 14];
* дебіт іонів водню, шляхом титрування перфузату 0,01н розчином NaOH до рН =7 [8, 110].
Ці методики на сьогоднішній день є найбільш інформативними для оцінювання кислотопродукуючої функції шлункових залоз в експерименті.
Пепсиновидільну функцію шлункових залоз вивчали колориметричним методом, де в якості субстрату для дії пептидаз використовували ліофілізовану плазму крові [21]. Цей метод зарекомендував себе як простий та надійний, при цьому похибка проби не перевищувала 7%.
2.3. Методика визначення швидкості кровоплину в слизовій оболонці шлунка
Визначення ШК в СОШ проводилося методом водневого кліренсу [9, 17, 137, 164], реєструючи криву насичення та очищення СОШ від водню, що вводився інгаляційним шляхом. Для цього наркотизованій уретаном (1,1 мг/кг) піддослідній тварині в слизову оболонку фундальної частини шлунка вживляли платиновий електрод (Medicor, Hungary) з діаметром активної поверхні 10 мкм, інший - індиферентний, вкритий хлоридом срібла, фіксували під шкірою на передній поверхні стегна. Між електродами створювалася постійна різниця потенціалів 0,3В. Для реєстрації сигналів використовували полярограф РА-2 (Чехія). Вдихання 100 % водню призводило до різкого збільшення концентрації його у тканині, що викликало зсув на полярограмі. Після цього подачу водню припиняли, і фаза насичення змінювалася фазою вимивання. Розрахунок проводили на основі отриманих кривих за формулою:
ШК = (0,693 ? Т1/2 )? 100 (мл/ хв/100г.),
де Т1/2 - час піввиведення водню в хвилинах (коефіцієнт розподілу тканина - венозна кров (?) для водню рівний 1, тому ним можна знехтувати) [40, 114].
Перед введенням відповідних блокаторів здійснювали запис вихідного рівня кровоплину, потім реєстрацію проводили на 5, 15, 30, 45, 60 хв. з моменту введення речовин. Зміни ШК під дією препаратів розраховували у відсотках порівняно з вихідним рівнем кровоплину, який приймали за 100 %. Об'єм кожної активної речовини не перевищував 0,1 мл/100г. живої ваги, що с