РОЗДІЛ 2
ТЕМАТИЧНІ ТА СТИЛЬОВІ ОСОБЛИВОСТІ РАННЬОЇ ПРОЗИ М.ФРІША (НА МАТЕРІАЛІ ЕСЕЇВ І РОМАНУ "ЮРҐ РАЙНГАРТ")
У даному розділі аналізуються особливості художньої системи ранньої прози Макса Фріша. Йдеться про етап, чий початок припадає на 1931-1932 рр., коли Фріш створив перші свої тексти, а кінець - на 1943-й - рік, у якому вийшов друком роман "Важкі люди, або J'adore ce qui mе brule". У цей часовий проміжок були написані роман "Юрґ Райнгарт" (1934), повісті "Відповідь із тиші" (1937), "Листки з речового мішка" (1939) та "Бін, або Мандрівка до Пекіна" (1944). Втім, аналіз ранньої прози Фріша тут обмежено лише найпоказовішими есеями 1932-1934 рр., а також романом "Юрґ Райнгарт". Пояснюється це тим, що саме ці перші спроби, позначені, як і вся рання проза Фріша, епігонською схильністю до цитування готових естетико-ідеологічних схем (тільки в значно підвищеному градусі), якнайпрозоріше демонструють специфіку діалогу юного письменника з традицією - діалогу, котрий дає змогу окреслити цю традицію, виділити точки опертя та відштовхування від неї у мовно-стилістичному, жанрово-композиційному та концептуальному планах. З огляду на те, що смисли ранньої фрішівської прози виходять далеко за межі авторської інтенції й навіть нерідко заперечують її, доцільним здалося здійснити, так би мовити, "іманентну критику" тексту "Юрґа Райнгарта", яка передбачає акцентуацію розбіжностей між авторською концепцією та її читацькою рецепцією - адже ці розбіжності вияскравлюють засновки художнього мислення М.Фріша. Базою для подібної "іманентної критики" є ретельне феноменологічне дослідження текстових реалій.
2.1. Проблема фрагментарності особистості та фрагментарності буття у ранній есеїстиці М.Фріша
Мабуть, не помилюся, коли скажу, що Макс Фріш як письменник народився 1932 р. Звісно, Фріш писав і до цієї дати. В юнацтві, в шаленому захваті від театру, він створив кілька навдивовижу невдалих, за його власним зізнанням, п'єс. Одну з них - "Сталь" - у 16 років (тобто 1927-го) Фріш навіть надіслав славетному режисерові Максові Райнгардту. П'єсу ту, як і решту юнацької драматургії, сам її автор 1937 р. спалив. Бозна-де загубився і ретельний аналіз "Сталі", що його здійснив Макс Райнгардт, - аналіз, котрого Фріш тоді не зрозумів... Та й у пресі Фріш дебютував раніше за 1932 рік: 27 травня 1931-го часопис "Ноє Цюрхер Цайтунґ" надрукував його рецензію на виставку театрального мистецтва. Рецензія ця мала назву "Мімічна партитура"; на одміну, приміром, від "Сталі", вона збереглася, ба більше - відкриває канонічне семитомне зібрання творів письменника. Одначе поза тим, що в ній двадцятирічний Фріш, за словами його біографа Фолькера Гаґе, "продемонстрував мужність мати власну думку" [158; с.20], "Мімічна партитура" мало чим примітна. Вона - радше зручна для фрішезнавців умоглядна віха, аніж справдешній початок творчого шляху.
Направду цікаві (поки що не так для читачів, як для тих-таки фрішезнавців) тексти Фріш створить саме 1932-го, по смерті батька. Перетворившись унаслідок тої смерті на журналіста, змушеного писати вже не через закоханість у мистецтво, а задля заробітку, Фріш відкидає підкреслену орієнтацію на ті чи ті літературні зразки, звертається до власного досвіду. Колишній студент відділення германістики Цюріхського університету, котрий несподівано опинився у світі дорослих, що його він доти сприймав як щось незмірно далеке, дійсно не міг не перейматися питанням про власне місце в тому світі. Навряд чи можна сказати, буцім усе написане ним у ті роки мало на собі карб такого запитування: численні нотатки на злобу дня, спортивні репортажі, описи доповідей про Будду або ж звіти про корпоративні вечірки, певна річ, не надавали особливих можливостей для самопрезентації. Втім, у спадкові Фріша-журналіста є й чимало інакших текстів. Ці тексти мають невизначену природу, їх можна віднести і до публіцистики, і до художньої прози. Поміж них - рецензії, в яких Фріш мовить про себе набагато розлогіше, аніж про рецензовані книжки та вистави; подорожні нотатки, в центрі котрих - не спостереження, а сам спостерігач; врешті, невеличкі есеї - фактично нічим не завуальовані спроби зорієнтуватися в новому екзистенціальному ландшафтові.
Двоїста сутність перших фрішівських творів обумовлює своєрідність їхньої архітектоніки. Вона починаються як публіцистика, а, розгортаючись, перетворюються на літературу: відштовхуючись від баченого, чутого, звіданого (нерідко від фактів незначних, сказати б, "приватних"), Фріш прагне вийти на вищий рівень узагальнення, вичитати з нейтральних явищ та подій якийсь прихований у них і важливий для нього особисто сенс. В цьому плані надзвичайно показовими є два нариси, що їх було надруковано того самого 1932 р.: "Хто я такий? (І)" і "Хто я такий? (ІІ)". Їхня висхідна точка - подібний незначний (хоча й болісно переживаний) факт: юний журналіст (а це Фріш власною персоною) намарно шукає роботу. Намарно - адже повсякчас спотикається об власну недосвідченість, на буквальному рівні витлумачувану як брак фахового досвіду. Саме через цей брак він, недовчений германіст, щоразу тицяється у зачинені двері. Фріш і сам усвідомлює, що поступається конкурентам - тим, "хто знає бойовище, а до того чудово натренований" [127; с.14]. А проте цілком зрозумілим скепсисом потенційних роботодавців журналіст-початківець навряд чи переймається. Набагато важливіше, що їхні запитання, резонуючи в його серці, сягають тих глибин, про які редактори та директори видань не мають і гадки. "...кожне слово, яке я вживаю, аби переконати у власній обдарованості всіх тих панів, що сидять за своїми письмовими столами, повертається до мене зі знаком запитання. Ця внутрішня невпевненість ятрить душу" [127; с.14]. Так Фріш фактично формулює проблему, яка домінуватиме в його творчості аж до роману "Коли назвуся Ґантенбайном" включно, - проблему ідентичності особистості.
Спочатку юний журналіст стикається з нею як спостерігач: відсторонено роздивляючись буття дорослих, він констатує фрагментарність цьо