РОЗДІЛ 2. СПРИЙМАННЯ НАДПРИРОДНОГО В УКРАЇНСЬКІЙ РЕЛІГІЙНІЙ КУЛЬТУРІ X-XIII CТ.
Українська релігійна ментальність сформувалася і довгий час розвивалася під впливом інших, східних (візантійських) зразків побожності, що змішалися спочатку з елементами дохристиянського світогляду, а пізніше - західноєвропейського пієтизму. Так утворився складний конгломерат уявлень - те, що російський дослідник П. Карсавін називав "релігійним фондом" культури, сукупністю характерних "релігійних навиків" людини у сфері думки, почуттів і волі [80,с.29]. Таким чином, релігійна культура суспільства стала комплексом культурних явищ, що містить у собі як раціональну системи поглядів на теологічні проблеми, такі і комплекс різноманітних ірраціональних уявлень та релігійних переживань.
Саме таке, "синтетичне" бачення української релігійної культури доби середньовіччя та ранньоновітнього періоду лежить в основі даного розділу. З погляду загальної структури, український релігійний менталітет є двоплановим (раціонально-емоційним) і трьохшаровим. Найвищий (з точки зору ієрархії цінностей) його рівень займає офіційна християнська теологія, найнижчий - тільки поверхово християнізована народна міфологія. "Проміжний" пласт релігійної культури складає змішана, книжно-народна, напівапокрифічна релігійність. Ще однією визначальною тезою даного розділу є концепція середньовічного і ранньоновітнього сприймання як вихідної моделі для історії чуда в українській релігійній культурі загалом. Середньовічні і ранньоновітні схеми релігійного мислення, на нашу думку, дозволяють хоча б частково окреслити попередні, дохристиянські погляди на дивовижне та надприродне і визначають наступній, модерний та постмодерний етап в історії чудесного.
2.1 Дохристиянське сприймання чудесного.
Сьогодні досить важко реконструювати систему дохристиянських поглядів на надприродне, як, зрештою, і реставрувати язичницький світогляд загалом. Ми маємо, по суті, мало свідчень про власне "поганську" міфологію. Більшість фольклорно-етнографічних матеріалів можна класифікувати не як до- а, швидше, як позахристиянські, такі, що співіснували паралельно з новою релігією, а в окремих елементах синтезувалися з нею. Серед міфологем, які ми називаємо архаїчними, можна виділити, принаймні, два типи: ті, що функціонують у текстах казок, переказів та легенд, записаних уже в ХІХ-ХХ столітті і ті, про які згадується у текстах давньої української літератури. При цьому кожна з названих груп містить свої, специфічні образи чудесного.
2.1.1 "Казковий" та архаїчний образ чуда.
Образи "чудес", що зустрічаються у чарівних "героїко- фантастичних" казках, мають, переважно, "панхронічну" природу, тобто не можуть бути точно злокалізовані у часі. Інколи їх трактують також "пантопічно" - як елементи, спільні для слов'янського і ширше- індоєвропейського "міфологічного ареалу". Проте, крім загальних для будь- якої казки рис, в українських текстах цього типу можна виділити також і своєрідні моделі надприродного [Пор.: 69] Сюжет більшості казок, як відомо, розгортається довкола кількох семантичних осей - позитивної і негативної. Відповідно, описаний там фантастичний універсум "розпадається" на світ героїв і антигероїв. При цьому і одні і другі наділені якимись надприродними якостями. Різниця між ними полягає у тому, що героями казкових розповідей є, переважно, люди, у той час як антигерої часто є незвичайними істотами, чудовиськами. Персонажі першого типу (герої) часто наділені лише обмеженим колом надприродних рис. У казці про Котигорошка чудесним є його походження (жінка їсть горошинку, і в неї народжується син), і надзвичайна сила (хлопчик зрушує величезний камінь, кидає важку булаву тощо). Так само надзвичайними є атрибути ситуативних помічників героя - Вернигори, котрий руками і ногами розпихає гори, та Крутивуса, здатного викликати "розступлення води. Їм протистоять персонажі, наділені деструктивною магічною силою. Одні з них мають людиноподібний вигляд (маленький дідок з чарівною бородою) інші, як змій - повністю неприродну зовнішність. Подібну ситуацію зустрічаємо, і в казках карпатського регіону, наприклад, у "Таємниці скляної гори". Тут "троє легінів, хоч із бідної родини, (...) не прості люди: "старший літав, як потя, наймолодший так обертав шаблею, що всіх обеззброював, а третій, середущий, мав нюх, як у пса"[7,с.268]. Їхніми супротивниками є, відповідно, три змії-"шаркані", що відрізняються лише кількістю голів, проте можуть перевтілюватися у людей, та відьма- "босорканя", здатна чарувати. Нарешті, казка дозволяє побудувати універсум, у якому місце людей займають тварини (т.зв. "звіриний епос"), яких можна назвати квазіактанстами (ніби- діячами). У цьому випадку дивовижною є сама ситуація, обернено-симетрична до реальної: тварини поводяться, як люди: говорять, керують державою, воюють тощо. Внаслідок цього вони можуть зазнавати повних або часткових метаморфоз - стають іншими тваринами, (реальними або вигаданими "язями" - "шарканями"), людьми (чаклунами та відьмами), природними явищами ( хмарами та бурями), рослинами, можуть омолоджуватися, змінювати голос, стать тощо. Навіть у своєму природному вигляді звірі, за цими уявленнями, наділені прозірливістю - бачать недоступні людям речі. Реакцією на такі видіння стає їхня незвичайна поведінка, що трактується як добрий або, навпаки, злий знак, "знамення".
Окрім "актантів" та "контрактактанів", у казках фігурують ще магічні предмети- "сирконстанти". Одні з них є "помічниками" головних героїв, інші - атрибутами їхніх ворогів. Інколи чудодійні предмети переходять від позитивних до негативних персонажів казки, разом зі частиною чудотворних функцій. (Так, "відьма" із "Таємниці скляної гори" передає одному з "легінів" "ножички- сестрички", здатні самостійно кроїти, та "дівицю- іглицю", що сама шиє). При цьому наділені незвичайними властивостями казкові речі є, фактично, самостійними персонажами. В одних випадках ця незалежність є обмеженою, і чудесні предмети отримують магічну силу лише в рук