РОЗДІЛ 2
СТАНОВЛЕННЯ СІЛЬСЬКОЇ КООПЕРАЦІЇ НА
ПРАВОБЕРЕЖНІЙ УКРАЇНІ
2.1. Особливості формування в регіоні основних видів самодіяльних господарських
організацій селян
Становлення кооперації на землях Правобережної України протягом останньої
третини ХІХ – початку XX століть пов’язано з розвитком ринкової економіки.
Однак трансформація регіону в цьому напрямку, а особливо його сільського
господарства, проходила досить повільними темпами. Реформи, проведені
російським урядом на початку 1860-х років, носили вимушений, половинчастий і
незавершений характер. У результаті не було створено належних умов для
активного прогресу господарства та швидкої перебудови свідомості населення до
сприйняття пріоритетів ринкових відносин, у тому числі потреби творення
кооперативних об’єднань.
Ознайомленню українського суспільства з досвідом роботи європейської
кооперації, а отже, й пришвидшенню процесу організації у середовищі
кооперативних структур перешкоджало те, що царський уряд, не визнаючи самого
факту існування української нації, забороняв українське друковане слово. До
негативних факторів у становленні кооперативної діяльності на Правобережній
Україні належить і низький освітній рівень її населення. Це стосується
передусім селянства, яке й надалі залишалося в господарській залежності від
поміщиків та лихварів і до того ж було доволі консервативним у своїх
переконаннях. Так, в українських селах регіону наприкінці XIX століття
початкову освіту мали не більше 20 % жителів, водночас у містах – 50 % [217,
226].
Та все ж ринкові відносини ставали невід’ємною частиною суспільного життя
українського населення. Їх утвердження означало появу хоча й поступових, однак
незворотних змін як у способі господарювання, так і в його свідомості. Сільське
господарство все більше набувало товарного характеру, причому частина його
продукції йшла на експорт [1, арк.13]. Певна кількість поміщиків, яка вдалася
до використання прогресивних форм господарювання і почала таким чином складати
нову – підприємницьку – верству зі свого середовища, а також значна частина
заможного селянства зуміли на кінець XIX – початок ХХ століть перетворити свої
господарства на спеціалізовані агропідприємства [20, арк. 24]. Вони значною
мірою забезпечували підприємства Російської імперії сировиною, ринки –
продуктами харчування, а також експортували їх за межі країни. Зокрема
Правобережна Україна стала основним постачальником цукрового буряка для
цукроварень країни, а також хмелю для пивоварних заводів [177, 16]. Розвиток
ринкових відносин все більше спонукав підприємливих господарів до спеціалізації
сільськогосподарського виробництва, його механізації, ефективнішого
використання у землеробстві новітніх агрономічних досягнень.
Таким чином, селянство Правобережної України виходило на ринок і як виробник
продукції, і як споживач – покупець товарів, життєво важливих для ведення
господарства: сільськогосподарських машин, добрив, сортового насіння та ін.
Реалізація виробленої продукції та придбання товарів, необхідних для
ефективного господарювання, диктувало потребу об’єднання виробничих і
фінансових зусиль селянських господарств. Кооперативна форма господарювання
була життєво необхідною у зв’язку із соціальним розшаруванням селянських
господарств, серед яких бідняцько-середняцькі володіли двома третинами землі
[192, 11]. Саме вони всіляко намагалися досягти вищого рівня майнової
забезпеченості. Іншими словами, запровадження нових виробничих відносин у
сільському господарстві Правобережної України внаслідок реформаційних акцій
1860-х років, розвиток ринку, піднесення ролі грошей, розвиток лихварського і
великого промислового капіталу поставили перед дрібними товаровиробниками цілу
низку нагальних проблем: створення економічних умов для власної діяльності,
забезпечення соціальних прав, захист своїх господарських інтересів. Цьому
слугувала селянська кооперація у регіоні, першовитоки якої з’явилися тут в
останній третині ХІХ століття.
Ситуація для її появи та становлення була досить неоднозначною. Скасування
кріпосного права, проголошене у царському маніфесті від 19 лютого 1861 року, не
вирішило гострих соціально-економічних проблем в українському селі, в тому
числі й на Правобережжі. Домінуюче право власності на землю надалі залишалося
за поміщиками, причому в досліджуваному регіоні цю версту представляла
переважно польська спільнота. На Правобережжі до реформи 1861 року польським
поміщикам належало майже 90 % всіх приватновласницьких земель [192, 10].
Становище майже не змінилося навіть після поразки польського Січневого
повстання 1863 року. Хоча полякам заборонили купувати землю, однак вони,
виявивши неабияку економічну винахідливість, й надалі продовжували володіти
переважаючим правом на землю. Це перетворювало соціальний конфлікт між ними та
українським селянством у конфлікт національний [164, 58-59, 65-69]. Крім
відвертих бунтів, які особливо гостро розгорталися навколо пережитків
кріпосницької системи у вигляді сервітутів, “шахівниць” селянського малоземелля
і які Д. Бовуа назвав селянською “жакерією” [152, 132-133, 134], частина
сільського населення регіону почала висловлювати і втілювати на практиці
бажання об’єднатися для економічного виживання і опору поміщикам.
Ще однією обставиною, яка штовхала селянство до кооперації, було те, що
запропонована царатом викупна система, гальмуючи швидку приватизацію землі,
неспроможна була її стримати. Отже, правобережний селянин, який ще до реформи
фактично переб
- Київ+380960830922