Розділ 2. КРИМІНАЛЬНО–ПРОЦЕСУАЛЬНІ ФУНКЦІЇ НА
СТАДІЇ ДОСУДОВОГО РОЗСЛІДУВАННЯ ТА
ОСОБЛИВОСТІ ЇХ РЕАЛІЗАЦІЇ
2.1. Функція кримінального переслідування та її реалізація на стадії досудового
розслідування
Кримінально–процесуальні функції – найважливіші види кримінально–процесуальної
діяльності, що розрізняються за своєю направленістю. Головних функцій,
здійснюваних в кримінальному процесі, як вже відмічалося, три: кримінальне
переслідування, захист і вирішення справи. Рух кримінальної справи обумовлений
здійсненням кримінального переслідування і захисту – двох протилежних за своєю
направленістю видів кримінально–процесуальної діяльності. Для підведення
підсумків їх змагання необхідний третій вид такої діяльності – вирішення
справи. Таким чином, тут враховується дія загальних законів діалектики (про
протиріччя як джерела розвитку і заперечення як засіб здолання протиріч). В
кримінальному процесі України ці три функції взаємопов’язані, але володіють
відносною самостійністю.
Первісною є функція кримінального переслідування, яка представляє собою
процесуальну діяльність, що здійснюється стороною обвинувачення з метою
викриття, засудження та покарання осіб, винних у вчиненні злочину (п. 25 ст. 6
проекту КПК). Дана функція має двоїсте призначення: з одного боку – потерпілий
від злочину поновлює в первісний стан своє нормальне правове становище і
отримує компенсацію за заподіяну йому шкоду, з іншої – держава від імені
суспільства карає особу, що скоїла протиправне діяння, відгороджуючи решту
громадян від подібних дій в майбутньому [9; С. 3].
“Кримінальне переслідування, зауважує З.З. Зінатуллін, – виступає в якості
генеруючої функції. Лише з необхідністю її здійснення виникають функції захисту
і вирішення справи” [68; С. 102].
Сам термін “кримінальне переслідування” був введений в науковий вжиток ще в ХІХ
ст., але достатньо довгий історичний відрізок часу багатьма процесуалістами не
визнавався як такий, що має самостійний зміст і використовувався як
рівнозначний обвинуваченню. Так, наприклад, І.Я. Фойницький ототожнював поняття
“кримінальне переслідування” і “обвинувачення”, розглядав їх в якості синонімів
[204; С. 3-7]. “Кримінальне переслідування, – писав М.С. Строгович, – це
обвинувачення як кримінально–процесуальна функція, тобто обвинувальна
діяльність” [179; С. 194]. Кримінальне переслідування, на думку автора,
представляє собою складну діяльність, в яку входять передусім дії слідчих
органів і прокуратури, що полягають в збиранні доказів, які викривають
обвинуваченого чи встановлюють обтяжуючі його вину обставини, обранні
примусових заходів, які забезпечують викриття обвинуваченого ... а також дії,
направлені на обґрунтування перед судом обвинувачення і необхідності
застосування заслуженого покарання [178; С. 81-82].
На думку О.М. Ларіна, кримінальне переслідування – це кримінально–процесуальна
діяльність, яка полягає в формулюванні і обґрунтуванні висновку про скоєння
конкретною особою суспільно небезпечного діяння передбаченого кримінальним
законом [98; С. 25].
О.Б. Соловйов розглядає кримінальне переслідування як функцію в досудових
стадіях і розуміє під нею діяльність спеціально уповноважених на те законом
посадових осіб в межах їхньої компетенції, направлену на забезпечення
невідворотності покарання за вчинений злочин і проведену при розслідуванні
злочинів шляхом порушення кримінальної справи проти конкретної особи, її
затримання, застосування запобіжного заходу до і після пред’явлення
обвинувачення, притягнення до кримінальної відповідальності, проведення слідчих
дій, що обмежують конституційні права підозрюваних і обвинувачених, складання
обвинувального висновку і передачі кримінальної справи в суд для здійснення
правосуддя [172; С. 144].
Аналіз різноманітних точок зору про поняття кримінальне переслідування дозволяє
дійти до висновку, що термін “обвинувачення” замінюється терміном “кримінальне
переслідування” або дані поняття визнаються тотожними. Не можна не зауважити
висловлену в 50–х роках ХХ століття точку зору, згідно якої ототожнюється
кримінальне переслідування з провадженням по справі в цілому [210; С. 88-89].
Із цього, зрозуміло, випливало, що обвинувачення – це складова частина
кримінального переслідування. Однак при зіставленні двох зазначених позицій
напрошується висновок: коли використовувати термін “кримінальне переслідування”
для позначення поняття обвинувачення чи провадження по справі в цілому, то він,
– як зауважує П.С. Елькінд, стає даремним [54; С. 67-68].
В юридичній літературі також висловлена думка про нетотожність понять, що
аналізуються. Було б доцільно, – як зауважує Ю.Є. Єжова, розмежовувати
кримінальне переслідування і обвинувачення як дві різні процесуальні функції.
Подібне розмежування, – продовжує автор, повністю відповідало б концепції
кримінального позову, яка передбачає, що обвинувачення можливе лише перед
судом. До моменту ствердження винуватості будь–якої особи перед судовим органом
має місце лише підготовка і формування такого твердження, яке тягне за собою
певні обмеження для обвинуваченого чи підозрюваного [52; С. 78].
Більш категоричну позицію займає Х.С. Таджиєв, який вважає, що предмет,
позначений термінами “кримінальне переслідування” і “обвинувачення” є одним і
тим самим. “Намагання розмежувати їх зміст є невиправданими” [180; С. 27].
А.П. Гуляєв, навпаки, вважає, що необхідно не змішувати, а розділяти поняття
кримінальне переслідування і обвинувачення, і приводить наступну аргументацію:
“Можна звинуватити особу у скоєнні злочину, здійснивши відносно неї до кінця
функцію обвинув
- Київ+380960830922