РОЗДІЛ 2
ПОЛЬСЬКА ІСТОРІОГРАФІЯ НАПРИКІНЦІ ХІХ – НА ПОЧАТКУ ХХ СТ.: ЦЕНТРИ, ШКОЛИ,
МЕТОДОЛОГІЯ
2. 1. Методологічні зміни в європейській історіографії зламу ХІХ–ХХ ст. і
польські історики
Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. польські землі продовжували залишатися у
складі трьох імперій – російської, німецької та австро-угорської. Проте у 80-х
роках ХІХ ст. відбулися ґрунтовні економічні, суспільні та політичні переміни.
Змінилося ставлення польської інтелігенції до політичних питань. Місце апатії
після низки повстань ХІХ ст. зайняли зацікавлення політичними концепціями [411,
с. 117]. З 90-х років ХІХ ст. на польських теренах почали формуватися політичні
партії європейського зразка [291, c. 60]: Польська соціалістична партія (ППС) –
1892 р. [274, c. 384], Польська соціал-демократична партія (ППСД) – 1897 р.,
Національно-демократична партія (Стронніцтво народово-демократичне, СНД) – 1897
р. (від абревіатури партії її прихильників почали називати ендеками, НД –
“національна демократія”), Польська демократична партія (Польське стронніцтво
демократичне, ПСД) – 1900 р. та інші [328, с. 111–112, 200–202]. Ці партії
висували різні політичні програми щодо етнографічно непольських земель, які
входили до складу давньої Речі Посполитої. ППС стояла на засадах добровільної
національної федерації у кордонах 1772 р. [411, с. 122]. Польські демократи
прихильно ставилися до національно-культурних вимог українців, декларували їм
свою підтримку [290, c. 123]. Поряд з переліченими партіями на зламі століть
політичний вплив мали польські консерватори, які, відповідно до своїх
програмних вимог, ділились на краківських “станьчиків” (західногалицька, або
краківська, школа): виступали за врегулювання українсько-польського конфлікту,
визнавали етнічну окремішність українців, однак залишали відкритим питання, чи
є вони окремою від поляків нацією; та “подоляків” (східногалицька, львівська
школа): заперечували міжнаціональний характер українсько-польських відносин у
Галичині, зводили їх до соціального, релігійного чи партійного конфлікту в
межах однієї нації; культивували думку, що українці є антидержавним елементом;
трактували українську інтелігенцію як штучне та незріле явище, заперечували її
право відстоювати інтереси українців [256, c. 194, 196, 202]. М.Бобжинський
писав з цього приводу, що краківські консерватори намагалися щодо українців
виходити із загальнопольських позицій, натомість “подоляки” розглядали
українське питання як свою вотчину, як східногалицьке, а не загальнопольське
питання [253, с. 177]. Незаперечним фактом є твердження, що майже усім канонам
консервативної думки притаманні звернення до минулого та пошук у ньому підстав
для тогочасної їм дійсності. З цього погляду консерватизм більшою мірою, ніж
інші політичні напрями, використовував історію як виразник своїх політичних
візій [343, с. 53]. М.Бобжинський наголошував, що політична література (також і
консервативна) виконувала важливі завдання: поширювала політичні засади,
спростовувала помилки та неточності тощо [230, с. 23].
Для багатьох польських політичних партій події 1902–1903 рр. стали переломними
у ставленні до української проблеми. Від початку ХХ ст. у Східній Галичині
через пожвавлення українського національного руху відбулися зміни у польських
національних програмах, у яких спостерігався перехід від демократизму та
лібералізму до націоналізму [290, c. 125]. Створення політичних партій і
розгортання національно-визвольного руху, поява неоромантизму, що особливого
розвитку набув напередодні Першої світової війни [374, с. 19], помітно вплинули
на тогочасну польську історіографію. Відбулася зміна суспільно-політичної
функції польської історичної науки. На вимогу польського суспільства історики,
відійшовши від методологічних експериментів, повернулися до написання
традиційних історичних праць, які могли пояснити долю народу; історіографія
переорієнтувалася на практичні цілі [269, c. 38]. На це вплинув і розвиток
української історичної науки. Зазначимо, що з початку 90-х років ХІХ ст. до
перших десятиліть ХХ ст. тривав вирішальний період у витворенні національної
української історичної науки, який характеризувався її остаточним
ідейно-концептуальним та організаційним становленням. Як зазначила українська
дослідниця І.Колесник, цей період збігся з національно-політичним етапом
національного відродження в Україні [278, c. 252]. Зростання української
національної свідомості наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст., формування
партійно-політичної системи, культурне й економічне відродження українського
народу, пожвавлення політичних дискусій, полеміка українських учених з
польськими щодо місця українців на політичній арені викликали спротив польських
панівних кіл, які висунули концепцію польського панування в Галичині [281, c.
99]. Їх намагання науково обґрунтувати своє володарювання в Галичині та спроби
призупинити розвиток українського суспільства поглибили польсько-український
конфлікт [288, с. 86]. Дослідницькі висновки, наукові погляди учених
використовувалися як аргументи в політичній боротьбі проти українців і стали
важливими чинниками політичної пропаганди [379, с. 219]. Підпорядкування
історичної науки політиці, ідеологізація історії не свідчать про відхід
останньої від критеріїв науковості та заперечення наукових цінностей. Іншим є
питання, що зв’язок історії й політики з часом витворив суб’єктивні оцінки про
слушність чи помилковість певних напрямів політичної думки, які наклали
відбиток на історичні праці [343, с. 56].
На рубежі століть польська історична наука характеризувалася появою та
вкоріненням історико-політичних міфів:
- Київ+380960830922