РОЗДІЛ 2
РОЛЬ НАУКОВИХ ПРАЦЬ СТУДЕНТІВ-ІСТОРИКІВ У ЇХ ФАХОВІЙ ПІДГОТОВЦІ
2.1. Організація фахової підготовки істориків в Університеті св. Володимира.
В умовах пожвавленого економічного розвитку російської держави на початку ХІХ ст. виникла потреба у висококваліфікованих спеціалістах. Фахову підготовку останніх мали здійснювати шість університетів - Московський, Санкт-Петербурзький, Казанський, Дерптський, Харківський та Київський. Царський уряд намагався тримати увесь навчальний процес під своїм контролем, особливо після революційних подій, які відбувалися у Західній Європі в кінці 40-х років ХІХ ст. Як стверджує сучасна дослідниця О. Тарасенко, університети повинні були перетворитися на учбові заклади, які б готували благонадійних чиновників.74
Професорський склад був позбавлений можливості самостійно складати програми курсів, які вони викладали. "Инструкция ректорам университетов и деканам факультетов", прийнята у 1849 році, зобов'язала викладачів подавати ці програми на детальний розгляд раді факультетів та ректорові.75 Особливий нагляд встановлювався над викладанням гуманітарних дисциплін. Випускник Київського Університету св. Володимира А. Солтановський у своїх спогадах згадував, що професори історії, філософії і словесності, читаючи лекції, завжди притримувалися урядової програми, ніколи не вдавалися в критику подій і фактів і повинні були переконати своїх слухачів у справедливості існування самодержавних порядків в Росії, тим самим зводячи своє читання до сухих гімназичних підручників.76
В першій половині ХІХ ст. в російській системі викладання домінувала лекційна форма передачі знання студентам, яка мало чим відрізнялася від гімназійної. Студенти подібно учням, мали відвідувати лекції, як колись уроки у гімназії; повинні були зубрити конспекти та підручники; здавати екзамени по білетах. У них не залишалося вільного часу для самостійних занять, коли можна було поповнити пробіли у своїх знаннях.77 Викладачі ставили за мету ознайомити слухачів зі своїм предметом не виходячи за рамки програми, і не думали їх навчати методам самостійного вивчення. Студентів готували більше до чиновницької роботи, а не наукової.78
Викладацький склад Київського Університету св. Володимира у 30 - 40-х рр. ХІХ ст. не вирізнявся особливою обізнаністю та талановитістю. Випускники Університету тих часів А. Солтановський, М. Чалий та В. Авсеєнко згадують про нецікаві і обмежені за змістом курси: по історії російської літератури професора О. Селіна, по всесвітній історії професора О. Ставровського та філософії С. Гогоцького. Лекції, більш наближені до ідеалу університетського викладання, читалися по російській словесності Н. Костирею, по філософії О. Новицьким та П. Авсенєвим.79
В 40-50-х рр. на історико-філологічному факультеті Київського Університету св. Володимира відбулися певні зміни, значно покращився професорський склад за рахунок талановитих дослідників М. Костомарова, П. Павлова, В. Шульгіна, М. Бунге, які намагалися вдосконалити існуючу систему викладання за рахунок самостійної праці студентів. Хоча більшість викладачів продовжували жити своїм гуртковим життям, зберігаючи велику дистанцію між собою і студентами.80 Перші спроби введення щось подібного до семінарів, які існували в німецьких університетах, були здійснені спочатку М. Костомаровим, а згодом В. Шульгіним. Викладач, з метою поглиблення фахової наукової підготовки, у приватному порядку, запрошував до себе додому кращих студентів, де і допомагав у підготовці обраної наукової проблеми. Звичайно, це нововведення суперечило загальноприйнятим нормам, про що і писав М. Костомаров, якому було зроблене зауваження стосовно цих вечірніх зустрічей, оскільки влада побоювалася тоді виникнення політичного вільнодумства, яке могло з'явитися у молоді під впливом ідей своїх наставників.81
Кінець 50-х рр. характеризується суттєвими змінами у навчальному процесі. Серйозна увага була звернена на покращення фахової наукової підготовки спеціалістів. На порядок денний стало питання про скорочення лекційної форми викладання і введення семінарів. Так, за ініціативою попечителя Київського учбового округу М. Пирогова з січня 1859 року до серпня 1860 року в університеті була створена тимчасова педагогічна семінарія, яка проіснувала до відкриття педагогічних курсів.82 Новий університетський Статут 1863 року також не залишив поза увагою це питання. В 1869 році в "Журнале Министерства народного просвещения" була опублікована стаття професора Берлінського Університету І. Дройзена "О научно-практических занятиях студентов в германских Университетах, преимущественно по истории", яка викликала жваву дискусію між російськими вченими І. Срезневським та О. Брікнером, згодом до них приєдналися І. Лучицький та Ф. Фортинський стосовно перенесення семінарських німецьких традицій у російські університети з урахуванням місцевих особливостей. Кожен з опонентів погоджувався з необхідністю приділяти більшу увагу критичній самостійній роботі студентів над першоджерелами згідно правил і методів німецької історичної критики (від простого до складного), опрацюванню історіографії досліджуваної проблеми, досягненням повноти матеріалу і намаганням його синтезувати.83
Практика семінарських занять почала впроваджуватися в стінах російських університетів у другій половині ХІХ ст., в тому числі і в Київському. Це нововведення дало свої позитивні плоди, значно підвищився рівень університетських знань, що дозволило студентам удосконалювати свою майстерність у обраній спеціалізації. Звичайно це відбилося і на рівні наукових робіт молодих дослідників. Семінарські заняття на історико-філологічному факультеті з російської історії почали проводити В. Антонович та В. Іконников. Зупинимося на структурі практичних занять, які вів В. Антонович.
Володимир Боніфатійович Антонович - вихованець Київського Університету св. Володимира, який з 1870 року почав свою викладацьку діяльність в стінах аlma mater. Його лекції не вирізнялис