РОЗДІЛ 2
Історія українсько-російських взаємин
§ 1. Історіографія
Західні автори добре розуміють, що історія пронизує собою, говорячи словами Александра Мотиля, практично всі аспекти сучасних взаємин російського та українського народів і їхніх держав [1]. Як стверджує американський політолог Ш. Гарнет, жоден дослідник історії та сучасного стану українсько-російських відносин не в змозі ігнорувати важливість їхнього психологічного чинника і складність історичного досвіду, що створив його [2]. Націоналісти з обох боків, як вважає Анатоль Лівен, звертаються до історії в пошуках нових аргументів у політичних дискусіях [3]. Це зрозуміло, оскільки нова офіційна версія української історії, побудована значною мірою на запереченні російських домагань, залишається важливою складовою частиною українського національного та державного будівництва [4].
Переважна більшість американських і європейських академічних істориків і славістів довгий час перебувала під впливом російської немарксистської науки, яка заперечувала право на існування української історичної окремішності та цілісності. Ліві ідеології та концепції, помітні в працях так званих модерністів 60-70-х років, виникнення у 1980-х культурної історії, базованої на досягненнях антропології та літературної теорії [5], також не привели до змін у ставленні до української історії в західному академічному середовищі. Про неї можна було дізнатися, в основному, лише з праць учених - представників української діаспори різних поколінь.
Необхідність перегляду традиційних підходів до історії народів Східної Європи в цілому та українського зокрема деякі західні вчені почали усвідомлювати лише завдяки політичним, а не власне науковим процесам, підтверджуючи тим самим безпосередню залежність історичних знань від сучасної кон'юнктури.
Революційні зміни в країнах Центральної та Східної Європи наприкінці 80-х - на початку 90-х років ХХ ст. виявилися несподіваними не лише для політологів, соціологів та представників інших соціальних наук на Заході. Вони стали справжнім сюрпризом і для більшості істориків, котрі опинилися перед необхідністю пояснити нові політичні та культурні реалії засобами своєї науки, простежити передумови та причини, що дозволили б зрозуміти хід подій. Західна, передусім англомовна, історіографія виявилася не готовою до "зміни віх", продиктованої життям, незважаючи на те, що в методологічному відношенні вона представляла досить широкий спектр парадигм, які постійно конкурували між собою та відкривали різні можливості для вивчення історії народів Східної Європи.
Під акомпанемент демократичних революцій та геополітичних змін на території країн колишнього соціалістичного "табору" в західній історіографії розпочалися кардинальні методологічні зміни [6]. Традиційні сцієнтистські уявлення про об'єктивну природу історичного знання та роль історика в його відображенні стали поступатися місцем епістемологічному скептицизму та релятивізму, властивому культурі постмодерну.
Американські вчені дедалі частіше схилялися до думки свого співвітчизника Дж. Плама, який ще в 1970 р. заявив, що історичне знання саме по собі деструктивне, воно руйнує структуралістські узагальнення, зроблені батьками-засновниками сцієнтистської історіографії [7]. П'єр Нора вважає, що історія сьогодні протистоїть історичній пам'яті, приймаючи на себе місію руйнування останньої. Пам'ять, однак, лише змінює форми, перетворюючись на спадщину, котра, в свою чергу, формує спільність, ідентичність і континуїтет, створюючи в кінцевому рахунку можливість для існування самої історії. Внаслідок цього собливого поширення набули уявлення про неможливість так званої об'єктивної історії та її залежність від сучасності. З цієї точки зору, як свідчить Дж. Фрідман, уся історіографія, включаючи її новітню версію, може вважатися міфологізованою [8].
У зв'язку з цим сучасні дослідники дедалі частіше переносять акцент з власне історичних на історіографічні аспекти, досліджуючи активну роль історика в конструюванні відповідної картини минулого, соціальні функції історичної свідомості, її взаємні зв'язки з ідентичністю та національною політикою, а також проблеми історичної міфології. Варто підкреслити, що ця остання майже втратила властиві для неї в минулому негативні конотації і вже не виступає в ролі антипода "справжнього", "наукового" історичного знання.
Значна частина сучасних авторів звертається до відповідної проблематики, досліджуючи питання національного та державного будівництва народів різних країн і регіонів. Вважається, що історичні міфи відіграють помітну роль у мобілізації етнонаціональних рухів, зміцненні колективної ідентичності, політичній мобілізації етносу [9]. Вони важливі передусім з точки зору формулювання та розвитку національної ідеї чи то в етнічному, чи то в громадянському варіантах. Без цього фрагментоване постколоніальне суспільство не в змозі об'єднатися навколо креативної програми для забезпечення власної цілісності, здійснення необхідних реформ.
Можна погодитися з професором Г. Брунном (м. Кельн), який писав, що нації та етноси завжди перетворювали свою історію на ідеологічне ядро подальшого існування. Нації, які програли боротьбу за незалежність, переможені не лише для майбутнього, але й у своєму минулому; слава ж переможців ушляхетнює не тільки синів, але й батьків, бабусь з дідусями [10].
Індійська дослідниця С. Сет доводить: для більшості національних рухів історія була тим простором, де формувалися і/або створювалися національні ідентичності. Тому боротьба за історію, за те, як і що треба пригадати, цілком очевидна в сучасних "культурних війнах" і політичних концепціях. Вони тісно пов'язані з дебатами про колективну ідентичність, колективну провину або відповідальність [11].
Сучасні дослідники приділяють значну увагу історичній свідомості, її ролі в процесі реконструкції й переосмисленні історичних подій, котрі, в свою чергу, формують суспільну свідомість. Одним з найбільш проникливих вчених, які надають