РОЗДІЛ 2
Українсько-російська мирна конференція:
переговорний процес і ухвалені рішення.
2.1. Передумови проведення конференції та робота пленарних засідань.
Динамічні революційно-демократичні процеси, котрі охопили колишню Російську імперію після лютого 1917 р., активізували національно-визвольні рухи народів, поневолених царатом. В Україні ці процеси еволюціонували у бік власного державного самовизначення.
Наслідком розвитку подій став історичний IV універсал Центральної Ради, який проголосив створення незалежної Української Народної Республіки.
Становлення української державності, утвердження України на міжнародній арені і зміцнення її суверенітету були нерозривно пов'язані з необхідністю вступу в міждержавні зносини з іншими країнами світу, налагодженням економічних і політичних контактів.
Першим кроком у встановленні таких зв'язків стала участь представників Центральної Ради в мирних переговорах у Бресті-Литовському нарівні з державами Четверного союзу та Радянською Росією. Однак, до офіційного визнання України з боку країн Четверного союзу і укладення з ними мирного договору українським представникам довелося в дуже складних і мінливих умовах виборювати право українського народу стати рівноправним суб'єктом на міжнародній арені.
Хоча німецька сторона й була зацікавлена у створенні на теренах колишньої Російської імперії нового державного утворення на українських землях, як противагу більшовицькому центру, на перших порах переговорів їх ставлення до українських дипломатів було стримане через невизначеність питання щодо участі українських представників у переговорах: як окремої делегації чи спільно з російською стороною.
Більшовицький уряд не бажав, щоб українці брали участь у переговорах окремо від російської делегації. Центральна Рада ж у свою чергу не хотіла визнавати більшовиків як представників всієї Росії.
Проте 7 січня 1918 року у Бресті все ж таки відбулося спільне консультативне засідання російської та української делегацій. На цьому засіданні росіяни переконували українських представників у тому, щоб обидві делегації на переговорах з країнами Четверного союзу трималися спільно та провадили одну лінію.1
Водночас представники австро-німецького блоку давали зрозуміти українським делегатам, що їм буде важко вести офіційні переговори з УНР, доки вона не стане незалежною. Незважаючи на це, українські дипломати продовжували стояти на федералістській позиції, тим самим ускладнюючи власне становище у переговорах з Центральними державами.
В ході ж консультацій з німцями і австрійцями українська делегація домагалася, щоб австро-німецький блок підтримував її самостійний статус на конференції. Отже, тут проявилася досить непослідовна і суперечлива позиція як українського уряду, так і молодих недосвідчених дипломатів.
Українська делегація також заявила, що буде дотримуватися на переговорах з країнами Четверного союзу однакових з росіянами принципів миру і, відповідно, вона згодна координувати свої дії з більшовицькою делегацією. Це при тому, що в Україні більшовики вели військові дії проти Центральної Ради.
Більшовицькі представники в свою чергу пообіцяли українським делегатам визнати Генеральний Секретаріат урядом України. Однак перед початком першого пленарного засідання (9 січня) вони заявили, що змінили редакцію своєї декларації і в ній нічого не буде сказано про визнання уряду УНР, але не заперечують проти участі української делегації в переговорах.2
Такі зміни позиції голови російської делегації Л.Троцького у питанні про статус української делегації, які повторювалися ще два рази, створювали для неї досить напружену атмосферу.
Зважаючи на складність ситуації, члени української делегації провели наради, в яких взяли участь В.Голубович (голова), члени делегації М.Левитський, О.Севрюк, М.Любинський, експерти С.Остапенко, Г.Лисенко та М.Полозов. Перед представниками Центральної Ради постало завдання виробити послідовну політичну лінію, котрої слід дотримуватися в ході переговорів. Як характеризував ситуацію О.Севрюк, українська делегація в той час перебувала між двома вогнями, між Центральними державами та Радянською Росією. Він вважав, що "наша задача зараз показати (німцям та австрійцям) те, що ми можемо бути їм корисними при одній умові, що вони признають нас рівноправними членами мирних нарад як дійсних представників Української Народної Республіки".3
В свою чергу німецькі дипломати, зважаючи на ситуацію, що склалася, під час неофіційних зустрічей наполегливо натякали на бажаність проголошення Україною повної незалежності.
Більшовицькі делегати в свою чергу вимагали від українських представників повної одностайності позицій в обмін на визнання їх делегації та допуск на переговори.4
Урядові інструкції з Києва орієнтували українських дипломатів підтримувати більшовицьку делегацію, незважаючи на гострі стосунки Центральної Ради з Радянською Росією.
Однак, українські дипломати у Бресті виявили більше розуміння політичної ситуації, ніж їх керівники у Києві. Відповідо ними була обрана тактика, якої слід дотримуватися в ході пленарних засідань, принаймні до вирішення питання про самостійний статус представництва Центральної Ради на конференції: продемонструвати спільність поглядів української делегації з російською з принципових питань, там де вони справді збігалися, в обмін на визнання Троцьким самостійності української делегації.
Узгодити вимоги австро-німецької та більшовицької сторін практично було неможливо, однак українські представники спробували це зробити і справді виявилися на висоті становища. Як висловлювався О.Севрюк, потрібно було "вийти з ... положення так, щоб ні тут ні там не уступити".5
Незважаючи на всілякі намагання росіян завадити визнанню української делегації як представника незалежної суверенної держави, згодом завдяки підтримці з боку німецької сторони українські дипломати домоглися свого. Не допомогло і маніпулювання російської сторони
- Київ+380960830922