РОЗДІЛ 2
СИСТЕМА УПРАВЛІННЯ СОЦІАЛЬНИМ ЗАХИСТОМ НАСЕЛЕННЯ: СВІТОВИЙ ДОСВІД ТА УКРАЇНСЬКІ
РЕАЛІЇ
2.1. Управління соціальним захистом населення у зарубіжних країнах
У XX сторіччі соціально орієнтоване ринкове господарство створило міцні
підвалини системи соціального захисту населення. В Конституції багатьох країн
світу соціальний захист виступає однією з головних функцій держави, що означає
визнання нею відповідальності за надання допомоги слабким і знедоленим, усім
тим, хто не в змозі заробляти на гідне життя і не має іншого джерела прибутку.
Отже, в сучасних трансформаційних умовах, аналіз існуючої системи соціального
захисту населення в розвинених європейських країнах, які досягли високих
стандартів якості життя, пошук можливих шляхів запозичення передового досвіду
набуває особливого значення.
Важливим напрямом забезпечення ефективного соціального захисту в Україні стає
дотримання встановлених міжнародно-правових стандартів у цій сфері. Велику роль
у цьому відіграють міжнародні організації, які в своїй діяльності
відпрацьовують норми і рекомендації, що застосовуються, як правило, з
урахуванням національних особливостей кожної конкретної країни. Головна мета
розробки соціальних стандартів – забезпечити мінімізацію соціального ризику,
сприяти зменшенню соціального напруження та створити умови для стабільного,
прогнозованого соціального відтворення. При цьому потрібно враховувати два
аспекти: 1) стандартизацію соціальних прав; 2) розробку соціальних стандартів
якості життя.
Перша група соціальних стандартів була розроблена в 1961 р. і набула форми так
званої Європейської соціальної хартії [53], яка повністю присвячена формуванню
і захисту соціальних прав. У 1996 р. Рада Європи підготувала нову редакцію
Європейської соціальної хартії, яку схвалила Рада міністрів 3 квітня 1996 р., а
з 3 травня 1996 р. вона була відкрита для підпису європейськими країнами.
Друга група соціальних стандартів пов'язана зі стандартизацією рівня життя в
країні. Ці стандарти, в першу чергу, повинні характеризувати мінімальні
соціальні норми, які гарантують гідний рівень життя.
До європейських соціальних стандартів рівня життя належать [71, с.80]:
* середня тривалість життя (® 85 років);
* грамотність населення (®100 %);
* середня кількість років навчання (®15 років);
* реальний ВВП на душу населення, тобто в купівельній спроможності до долару (®
40000);
* сумарний коефіцієнт народжуваності (середня кількість дітей, народжених
жінкою у фертильному віці від 20 до 45 років) (2,14-2,15);
* коефіцієнт старіння населення (частка населення старше 65 років в загальній
чисельності населення) (7%);
* співвідношення 10 % найбагатших до 10 % найбідніших (не більше 10 до 1);
* частка населення, яке проживає за порогом бідності (не більше 10 %);
* співвідношення мінімальної та середньої заробітної плати (не більше 1:3);
* мінімальний рівень погодинної заробітної плати (3 долари);
* рівень безробіття, з урахуванням прихованого (не більше 8 – 10 %).
Цих соціальних стандартів намагаються дотримуватися усі країни – члени
Європейського Союзу. Загалом, у світовій практиці співробітниками ООН для
розрахунків індексу людського розвитку країни використовуються перші чотири
стандарти, які в цілому інтегрують три складові: рівень життя, освіту і
довголіття. Тому сам по собі цей показник може вважатися соціальним стандартом.
Інші, від п'ятого до десятого, застосовуються для аналізу і прогнозування
соціально-політичної ситуації в країні [172, с.81-85]. Дуже широкий спектр
соціальних стандартів рівня життя, їх багатогранність зумовлюють створення
універсальної системи соціальної експертизи в суспільстві.
Існує думка, що система соціального захисту – це інструмент перерозподілу
прибутків. Але результати спеціальних економічних та соціальних досліджень
свідчать, що «від двох третин до трьох чвертей загальної суми, витраченої на
соціальний захист (включаючи освіту, охорону здоров’я тощо), насправді
оплачуються тією самою особою, яка користується цим забезпеченням, в інший
період свого життя» [25].
Фундатори лібералізму визнавали відповідальність держави за матеріальне
забезпечення бідних прошарків населення. Ще І. Кант, вважаючи основною функцією
держави захист прав особи, зазначив, що держава повинна одержувати з багатьох
податки і спрямовувати їх на допомогу нужденним, які в такий спосіб матимуть
можливість здійснювати свої права. Роль держави в наданні допомоги бідним як
позитивну оцінював і ліберальний мислитель А. Сміт [158].
Деякі дослідники вважають, що перерозподіл прибутків може бути джерелом
політичної напруженості в соціальній державі. І дійсно, ніколи не збігатимуться
точки зору тих, хто користується підтримкою системи соціального захисту і
працює у відповідних установах, і тих, хто створює матеріальну базу “держави
загального добробуту”. Але прихильникам трансфертного суспільства вдається
залучати на свій бік суспільну думку.
Можна стверджувати, що соціальна держава, якою і проголосила себе Україна,
обмежовуючи певною мірою ліберальні принципи, водночас регламентує «життєві
прояви індивіда, не скорочує, а навпаки, розширює палітру його життєвих шансів,
тому що при збереженні переліку базових ліберальних свобод створює й ефективний
механізм їх використання, тобто діяльність держави не вступає в конфлікт із
правами людини, оскільки спрямована на їх більш повне здійснення і всебічний
вияв» [13].
Система соціального захисту кожної країни будується відповідно до одного з
трьох основних критеріїв надання допомог: перевірка потреби, перевірка
виконання встановлених обов'язків (як, наприклад, сплати страхових внесків чи
наявності встановленої тривалос
- Київ+380960830922