РОЗДІЛ 2. РОДИННА ПЕДАГОГІКА В КОНТЕКСТІ
ЕТНОКУЛЬТУРИ УКРАЇНЦІВ
2.1. Сім’я як суб’єкт і об’єкт звичаєвого права
2.1.1. Погляди народної педагогіки на шлюб та розлучення
Шлюб – це дозволена і регульована суспільством форма взаємин між чоловіком і
жінкою, що визначає їх права і обов’язки по відношенню один до одного і до
дітей. Він здійснюється через обряд вінчання і громадську реєстрацію [382,
c.204].
Укладанню шлюбу завжди надавалося вагомого значення. За звичаєвим правом в
Україні людину вважали за самостійну тільки після одруження: неодружений
чоловік, якого б віку він не був, вважався парубком і користувався меншим
авторитетом у громаді, ніж одружений. До людей, які вчасно не створили сім’ю,
несхвально ставилися. Свідченням тому були ритуали, які засуджували молодь, що
не виконувала призначених їй за віком функцій: хлопцеві чи дівчині прив’язували
("чіпляли") колодку, вимагаючи викупу у батьків [151, c.19]. Цей обряд мав
місце на м’ясопусному тижні і засвідчував негативне ставлення громади до тих
молодих людей, які вносили дисбаланс в установлену структуру соціуму і
порушували його соціо-вікову динаміку [374, c.98]. Вважалося, що безшлюбність,
за магічною асоціацією, могла негативно вплинути на природну сферу, викликати
неврожай, спровокувати голод, загибель худоби: все те, що загрожувало спільному
добробуту громади.
Підготовка до майбутнього шлюбного життя в українському родинознавстві
трактується як вироблення у юнака бажання і вміння бути вірним чоловіком,
добрим господарем, годувальником своїх дітей, у дівчини – прагнення повністю
реалізувати природне призначення жінки, дружини, матері, господині.
Власне готовність до шлюбного життя визначається різними факторами –
фізіологічними, соціальними, моральними. Традиційні норми, які дозволяли чи
забороняли шлюб, визначаючи рівень готовності наречених, складались під впливом
різного ряду чинників: соціально-економічних, релігійних, норм звичаєвого
права.
Народна педагогіка, схвалюючи ранні шлюби (дівчата – 16-17, хлопці – 18-20
років) серед молоді: "хто рано встає і рано жениться – ніколи не розкаюється",
"рано встане – діло зробить, рано жениться – дітей до розуму доведе",
засуджувала занадто ранні. Вважалось, що вони шкідливо позначаються на
потомстві або взагалі призводять до бездітності: “то дуже погано, коли діти
дітей родять” [382, c.205]. Осуджувались народною мораллю, а тому нетиповими
були шлюби з великою різницею у віці (більше 10 років) [41, арк.2].
Як свідчать польові матеріали автора, на початку XXI ст. теж переважно
засуджуються шлюби з подібною різницею у віці [41, арк.3].
У XVIII-ХІХ ст. в Україні парубки найчастіше одружувалися після служби у
війську. Якщо з якоїсь причини хлопець не йшов до війська з досягненням 21 року
він, як правило, не одружувався. Дівчата виходили заміж переважно в 16-18
років. Норми звичаєвого права підтримували й чинне законодавство, згідно з яким
церкві заборонялось вінчати неповнолітніх (дівчат – до 16 років, хлопців до 20
років). Для більш раннього укладення шлюбу потрібний був окремий дозвіл лікаря
та місцевої влади.
Традиційні моральні норми і канони православної церкви обмежували коло осіб, з
якими жінка могла взяти шлюб. Так, жінці будь-якого стану заборонялось брати
шлюб з людьми, близькими по крові (до шостого коліна), або по можливому
майбутньому родинному зв’язку (тобто, із женихом дочки і т.п.) [324, c.269].
Випадковий або попереджений інцест (кровозмішання) завжди негативно сприймалися
У фольклорі відображено різноманітні варіанти покарання за цей вчинок. За те,
що брат із сестрою випадково побралися, вони самі для себе придумують кару:
Ходім, брате, в чорний ліс,
нехай же нас звір поїсть [116, c.26].
На ж ти, Касю, ясний ніж,
відотни ми главу пріч! [116, c.38].
За примусовий шлюб брата із сестрою, які не знали про свої кровні зв’язки,
шинкарку:
"… взяли за рученьки, вивели ой за лученьки;
Ручки, ноги зодтинали, з глави очка звинимали,
Срокам, вронам розметали" [116, c.40].
До інцесту, окрім родинних зв’язків, відносили також шлюби між кумами,
побратимами та їхніми дітьми. Ще в другій половині XIX ст. такі шлюби вважали
тяжкою провиною, хоча церковне право вже з XVIII ст. заперечувало юридичне
значення побратимства та кумівства і не вбачало в ньому перепони до шлюбу [166,
с.29].
В другій половині XX – на початку XXI ст. шлюби між кумами, побратимами та
їхніми дітьми майже зовсім перестали засуджуватися нормами звичаєвого права.
Інтимні стосунки між кумами залишаються переважно гумористичною темою в
сміховій культурі українського етносу.
Серед українців до початку ХХ ст. переважно, у основній масі населення,
дотримувались принципу етнічної ендогамії. Церква намагалась впливати на
процеси етнічної інтеграції, ще з часів Київської Русі прагнучи до заборони
"даяти девичок замужь в ину страну", особливо за іновірців. За "недостойную
зело и неподобную связь" з іноверцем "русска" каралась насильним постригом в
монахині [126, c.286]. Пізніше практикувались грошові штрафи. Принцип етнічної
ендогамії у народних світоглядних нормах випливав із гентильності (трактування
кожного явища та дії через рід, родові взаємини), як однієї з провідних рис
традиційного народного світогляду українців. Тобто казуальні уявлення у
світогляді носили родинний характер: рід, батьки, пращурі були причиною кожного
природного й виробничого акту [72, с.246]. А тому шлюб з людиною іншої
національності, в основному, розглядали, як порушення консолідуючих,
етико-правових функцій регуляції життя.
З другої половини XX – початку XXI ст. ставлення народної моралі до міжетнічних
шлюбів стало лояльнішим, що по
- Київ+380960830922