Розділ 2
Процеси соціалізації молоді
в українському суспільстві ХІХ - ХХ ст.
2.1. Звичаєво-обрядова сфера як програма етносоціального успадкування у традиційній моделі соціалізації української молоді
На основі накопиченого вітчизняними дослідниками матеріалу зі статево-вікової проблематики та власних досліджень спробуємо окреслити особливості життєвого та культурного сценарію людини в українському традиційному суспільстві, основні риси якого зберігались до початку ХХст.
Які соціальні і психологічні завдання мав цей сценарій для підтримки визначеної системи вікової стратифікації, міжпоколінної трансмісії культури, структурування життєвого шляху і формування певного типу особистості, яке навантаження несла при цьому ритуальна символіка?
Результати численних кроскультурних досліджень засвідчують, що ритуальна активність людського співтовариства формує соціально прийнятні образи народження, життя і смерті людини, передбачаючи і перетворюючи її фізіологічні зміни за допомогою специфічних механізмів культури. Тому в українській традиційній культурі, як і в багатьох інших, сконструйовані "кульмінаційні", марковані в часі моменти, коли запускалась програма всього подальшого життя і долі людини. Одна з основних функцій традиційних обрядів (особливо ритуалів "життєвого циклу", пов'язаних з народженням, дорослішанням, створенням сім'ї, смертю) полягає в подоланні своєрідного "зазору" між біологічним і соціальним, між культурною реальністю світу людей і фізичною реальністю природного світу. "В традиційній культурі, - відзначає А. Байбурін, - подія, співвіднесена з ритуалом (смерть, народження), може і відбутися, але людина вважається остаточно народженою або померлою тільки після здійснення певних обрядів. Ритуал не "підтверджує" і не "затверджує" вже доконаний факт, але створює і конструює його, і зрештою - є ним" [9].
У звичаях і обрядах, які пов'язані з народженням дитини, ще етнограф В.К.Зеленін виділяв три етапи: допологові звичаї та обряди і самі пологи; післяпологові звичаї та очисні обряди для матері і дитини; обрядові дії, що супроводжують і підтверджують приєднання дитини до сім'ї, роду, громади. У контексті нашого дослідження ми виокремлюємо їх як початкові етапи первинної соціалізації. Саме така добре збережена частина родильної обрядовості в українців дає уявлення про зміст їх життєвого і культурного сценарію, який має розмаїття локальних особливостей (Борисенко В., 2000; Гаврилюк Н., 1981; Маєрчик М, 1999 та ін.).
Сценарій первинної соціалізації індивіда в українців розгортався вже з пренатального періоду. Про важливість початкового етапу - соціалізації через матір свідчить побутування серед носіїв традиції різноманітних пересторог, вірувань і норм поведінки, пов'язаних з вагітністю та пологами, наявність великої кількості прислів'їв та приказок про дитину, котра ще не народилася. З цим етапом соціалізації також пов'язане існування і своєрідного кодексу для жінки "при надії".
До 20-років ХХ ст. серед українців зберігалися і побутували архаїчні вірування про таємничий зв'язок ще ненародженої дитини із вчинками вагітної жінки, порушення якою багатьох настанов і табу могло негативно вплинути на здоров'я, розумові здібності, долю та риси характеру майбутньої дитини. Зокрема, вагітній жінці не можна було нічого брати без дозволу "щоб дитина не стала злодієм" тощо [28, с.101].
Символічним "відділенням" дитини від матері, поряд з іншими необхідними діями передачі "з рук в руки" дитини в соціум відали бабки-повитухи, які на даному етапі були головними персонажами культурного сценарію. При цьому в найперших ритуалах виразно символізується зв'язок дитини з матір'ю та акцентується приналежність обох до сфери "чужого". Бабка обрізала пуповину, відлучала дитину від грудей, "розв'язувала" кроки, мову, вперше стригла волосся й нігті. Її запрошували взяти участь у цих культурно сконструйованих "віхах", котрі символічно розділяли різні періоди життя дитини, пов'язані з оволодінням першими навичками, що прилучали людину до життя соціуму.
Одним з найважливіших завдань повивальної бабки була ідентифікація дитини - і перш за все статева. До настання вагітності бабка-бранка допомагала "спланувати" стать майбутньої дитини , під час вагітності вона передбачала її відповідно до різних прикмет. Після народження дитини вона символічно "закріплювала" за нею її стать, "запускаючи програму" стереотипів чоловічої або жіночої поведінки. Під час народин баба-повитуха програмувала дитині необхідні риси характеру: хлопцеві пуповину відсікала на сокирі - "аби добрим господарем був", а дівчинці, на гребені - "щоб доброю пряхою була". В українських селянських родинах малюка зустрічали передусім як нового трудівника - "щоб було охоче й робоче" [121, С.18-31].
З цієї точки зору обряди пов'язані з народженням та першими роками дитини є комплексом заходів направлених на освоєння нею "людських якостей" (правильна форма тіла, здатність бачити, чути, говорити та ін.). До здійснення подібних ритуалів новонародженний сприймається як істота, котра не належить до світу людей, вона ніби ще "недороблена" і "неоформлена" людина.
В окремих культурних традиціях відмітною ознакою новонародженого вважалася його м'якість. Зростання дитини мислилося як затвердіння. Тому повитуха, прийнявши дитину, "править голову", надаючи їй необхідну форму, стискає ніздрі, щоб були не дуже широкими, випрямляє руки і ноги. Якщо немовля страждало рахітом, його "перепікали" засовуючи три рази в теплу піч на хлібній лопаті. Немовля в такому разі уподібнюється хлібу, який не "допікся" в утробі матері і відповідно вимагав додаткової обробки [121, С.18-31].
В цю архаїчну стратегію поступового "формування", "олюднення" і соціалізації немовляти в селянській ритуальній культурі пізніше був інкорпорований і церковний обряд хрещення. Протягом тривалого часу інститут церкви був тією структурою, яка відігравала визначальну роль у соціалізаційних процесах українськоїх молоді та у релігійно-моральному ви