РОЗДІЛ 2
РІЗДВЯНА ОБРЯДОВІСТЬ
2.1. Свята та обряди передріздвяного періоду
На Буковині в передріздвяний час відзначаються різні народні обряди, які мають
власну календарну основу.
Початком українського християнського святкового передріздвяного періоду є день
святого Димитрія (на Буковині його називали Дмитрієм) Солунського – 8
листопада.
Християнська церква відзначає свято Дмитра як вшанування великомученика диякона
Димитрія Солунського, вбитого 8 листопада 306 р. римськими воїнами (час
Діоклетіанових переслідувань) у Далмації. Невдовзі його мощі було перевезено до
македонського міста Солунь. Тут на його честь було збудовано церкву. Відповідно
і святого Димитрія стали називати Солунським. При його перепохованні у нову
гробницю, коли в Солуні було збудовано замість дерев’яної церкву з мармуру,
виявилось, що тіло Димитрія виділяє рідину миро. Тому ще називають святого
Димитрія Мироточивим.
На Буковині днем святого Дмитрія закінчувався хліборобський цикл і розпочинався
український різдвяний час. Після цього свята не можна було засилати старостів
та робити весілля. В народі існувало прислів’я: “До Дмитра дівка хитра, а після
Дмитра – хоч у каглу лізь” (кагла – вивідний отвір для диму з печі у сіни або
на горище). Тобто, вважалося, що якщо дівчина не вийшла заміж до свята Дмитра
або не була засватана, то це означало, що вона нікому не потрібна для створення
сім’ї, а це породжувало негативне ставлення до такої дівчини в громадській
думці і вважалося великим недоліком. Тому через сором, який вона має пережити,
“… хоч у каглу лізь” [8. – 1989. – Т. 5, с. 30].
Зі святом Дмитрія тісно пов’язаний обряд “Дідівська субота”. На Буковині, як і
на інших західноукраїнських теренах (Волинь, Українське Прикарпаття) [110. –
Т.5, с. 192-195], у суботу за тиждень до свята Дмитрія здійснювали осінні
поминки покійників роду, сім’ї або взагалі померлих. Це свято має давню
дохристиянську основу. Осіннє поминання померлих зафіксовано у багатьох народів
світу.
У ХІХ – на початку ХХ ст. в селах Верхнього Буковинського Попруття і
Буковинського Передгір’я в “Дідівську суботу” у церкві замовлялась служба за
покійників з парастасами-панахидами та списками померлих кожної сім’ї, які
згадувались під час Служби Божої.
Багато обрядів і звичаїв пов’язано зі святом двох чудотворців, як стверджує
християнська церква, Кузьми і Дем’яна. Це свято відзначається 14 листопада.
Українці вважають, що цим святом закінчується пастівницький сезон. За
переказами відомо, що українці вважали цих людей першими на землі ковалями, які
виготовили й подарували людям такі необхідні в житті речі, як плуг, молоток,
цвяхи [29, с. 29].
Існує також легенда, що Кузьма і Дем’ян перемогли величезного змія, хитрістю
впрягли його в плуга і виорали ним поле. Від важкої роботи змій здох, а та
борозна, яку було виорано ще на початку світу, залишилась у вигляді валу, що
має назву “Змієві Вали” і знаходиться на Київщині [237, с. 99]. Як відомо, в
дохристиянський час у слов’ян-українців богом ремесла, ковальства та вогню був
Сварог [100, с. 97], якого у християнську добу було замінено на Кузьму і
Дем’яна.
Щодо історичності самих осіб Кузьми і Дем’яна, то християнська церква поширила
оповідання, що брати Косма і Даміан Асійські (в українській мові – Кузьма і
Дем’ян) жили у II-III ст. поблизу Рима, де практикували лікарську справу і були
правовірними християнами. За проповідування християнства вони постали перед
судом імператора Каріна. В цей час імператор важко захворів і їм було доручено
його лікування, з яким вони успішно справились. У подяку за чудесне зцілення
суд їх виправдав, і лікарів-проповідників було відпущено на волю, але невдовзі
(у 284 р.) вони були забиті камінням людьми нехристиянського вірування [237,
с.99].
Від цього свята починалися на Буковині осінньо-зимові вечорниці, яких з
нетерпінням чекала молодь. За звичаєм, дівчата могли запрошувати на вечорниці
хлопців за своїм вибором, що вважалось особливою честю для юнаків [8. – 1989. –
Т. 5, с. 33].
Зі святом Кузьми і Дем’яна пов’язано ряд українських прислів’їв: “Як сонячно на
Кузьму-Дем’яна, то швидко буде дівка віддана”, “Як вітер на Кузьму і Дем’яна,
то швидко буде дорога санна” та ін. [8. – 1989. – Т. 2, с. 25].
Наступне свято передріздвяного циклу – свято Михайла (21 листопада). За давніми
віруваннями українців, листопад був місяцем вогню [321, с. 1].
Ідея вогню і води як основи творення (різдва) світу якраз і проявляється від
цього свята. Відповідно і в християнській релігії, яка всіляко намагалася
пристосуватись до давніх вірувань, св. Михайло зображувався з вогненним мечем у
руках. Також свято Михайла збігається з часом вшанування давніми українцями
бога грому і блискавки, володаря неба – Перуна [100, с. 99].
За народною вірою давніх українців, Перун їздить по небу на вогненній
колісниці, наводить на всіх страх, бо вражає своїми вогненними стрілами злі
сили, може вдарити і людину, яка чинить зло. Мабуть, від вірування в побиття
богом людей за злі справи збереглося до наших днів прокляття “Бодай тебе Перун
побив!”, “Най тебе Бог поб’є за недобре скоєне!” [8. – 1989. – Т. 5, с. 12].
З введенням християнства обов’язок владарювання над вогненною силою перебрав
архангел Михайло (Михаїл), який під час грози носиться по небу й полює на злі
сили, посилаючи на них вогненні стріли. Він переміг злих ангелів – нечистих
духів, і в його честь християнська церква встановила свято (21 листопада) під
назвою Собор Архістратига Михаїла та інших Небесних Сил Безтілесних.
Започаткування святкування християнами цього свята відбулося після
Лаодикійського собору в ІV ст. У святковому богослужінні Михайло прославляється
як Архістратиг, тобто
- Київ+380960830922