РОЗДІЛ 2
ПЕРЕДУМОВИ УТВОРЕННЯ НАЦІОНАЛЬНИХ
АДМІНІСТРАТИВНО-ТЕРИТОРІАЛЬНИХ ОДИНИЦЬ В УСРР
2.1. Політика коренізації щодо етнічних меншин
Після революційних подій 1917 р. національні меншини колишньої Російської імперії покладали великі надії щодо свого вільного розвитку на новий політичний режим. Нова влада також мала певні ідеї щодо використання етнічних груп у своїй політичній грі. Розглядаючи постановку цього питання, звернемо увагу на такі аспекти цієї проблеми. По-перше, треба проаналізувати, якою була національна політика до ХІІ з'їзду РКП(б) (1923 р.). Слід звернути увагу на те, чому більшовицький режим, щоб установити і закріпити владу в колишній імперії, не відрікся від демократичної національної політики. По-друге, з'ясувати обумовленість курсу на коренізацію партійного і державного апаратів у 20-х рр. ХХ ст. щодо етнічних груп України. Тому необхідно звернути увагу на основні аспекти політики коренізації, такі, як суть, ціль.
Протягом століть українці та білоруси розглядалися не як окремі і самобутні етноси, а лише як гілка великоруського народу. Царат мав на меті русифікувати малоросів. Ті українці, що обстоювали свою українську самобутність, звинувачувались у політичному сепаратизмі. Тому велика надія на відродження своєї державності, культури, мови покладалася на новий політичний режим, який було б встановлено після падіння самодержавного ладу в Російській імперії.
Кадети та есеро-меншовицький блок, обстоюючи унітарну форму російської держави, визнавали за Україною тільки право на національну культурну автономію. Таке вирішення українського питання не відповідало вимогам часу, якісно новому рівню національного руху і тому зумовило появу в Україні ще одного альтернативного центру влади - Центральної Ради. У роботі цього впливового представницького органу влади надавалася перевага вирішенню питань національного розвитку. Так, ІІІ Універсал від 7 листопада 1917 р. не лише підтвердив право національних меншин на автономний розвиток, а й зобов'язав Генеральний Секретаріат у найкоротший термін подати відповідний законопроект, який було затверджено 9 січня 1918 р.
У виступі на засіданні Малої Ради член УЦР від об'єднаної єврейської соціалістичної партії М. Літваков заявив, що з ухваленням закону національні меншини набувають зовсім іншого статусу, а їх представники стають рівноправними громадянами УНР. Четвертим Універсалом УЦР 11 січня 1918 р. підтвердила чинність цього закону [152, с. 29]. Водночас з цим Універсалом Мала Рада ухвалила "Закон про національно-персональну автономію". У цьому документі проголошувалося, що всі нації, які населяли Україну мали право на влаштування свого національного життя незалежно від місця перебування. Люди однієї національності за бажанням об'єднувалися в союзи, які мали право законодавчої ініціативи й використання коштів з бюджету на національно-культурні потреби. Закон став органічною частиною Конституції УНР. Проте ініційовані Центральною Радою демократичні засади міжнаціональних відносин були перервані червоноармійським наступом і захопленням у лютому 1918 року Києва, а відновлені Директорією в грудні 1918 р. Це була короткочасна, але унікальна в українській історії спроба дійсно демократичного розв'язання проблем у міжнаціональних відносинах, що не мала на той час аналогів.
Більшовики, аби встановити і закріпити свою владу в колишній імперії, готові були надати народам державність або автономію у радянській формі. Не стала винятком і Україна. Більшовицький режим не міг одразу відректися від демократичної національної політики, що проводилася в УНР, а тому на перших порах декларував право націй на самовизначення, рівноправність націй, пролетарську солідарність, інтернаціоналізм та ін. Щедрі обіцянки більшовиків, викладені в Декларації прав народів Росії та інших документах, мали лицемірний характер, були тактичним кроком, аби забезпечити закріплення в своїх руках політичної влади.
Політика керівництва більшовиків у національному питанні була досить суперечливою. Ще з дореволюційних часів керівний склад РСДРП (б) використав національне питання у боротьбі зі своїми супротивниками. А оскільки керівництво більшовиків не мало власної чіткої позиції щодо цього питання, то ця обставина лише сприяла їм у боротьбі за владу.
З розпадом Російської імперії несподіваним стало те, що її неросійські народи, які раніше здавалися спокійними і покірними долі, раптом заявили про своє бажання самостійно влаштовувати своє майбуття. Більшовики у своїх догмах теоретично оговорювали право націй на самовизначення аж до відокремлення. Але слово розходилося з ділом, бо на практиці вони всіляко намагалися перешкоджати появі нових суверенних держав на території колишньої імперії.
Члени ленінської партії майже не цікавилися проблемами національно-визвольного руху. На словах Ленін гаряче підтримував право українців на відокремлення, але тут же уточнював: "Ми не прихильники дрібних держав" [261, с. 134]. Лідер більшовиків, по суті, заперечував саму можливість існування самостійної України, підміняючи це поняття терміном "вільна Україна", тобто звільнена від поміщиків і капіталістів, а за умову появи останньої ставив "єдність дій пролетарів українських і великоруських" [ 142, с. 125]. У міру запровадження в Україну більшовицького режиму та утвердження диктатури пролетаріату цей підхід до національного питання почав активно вкорінюватися, бо спирався на монополію політичної влади більшовиків, їх ідеологію, військову силу, репресії та примус. Прихильники ідеології більшовизму, задекларувавши на словах гасло рівноправності націй і їх права на самовизначення, на практиці обстоювали інше: збереження цілісності імперії, класовий розкол національно-визвольних рухів, так звану інтернаціональну єдність пролетаріату в боротьбі за світову революцію, недовір'я до неросійських народів. Отже, владний більшовицький режим розвивався від повного заперечення будь-якої автономії націй у рамках централізованої держави "диктатури про
- Київ+380960830922