РОЗДІЛ 2
ХАРАКТЕРНІ РИСИ ПЕРЕДВЕСІЛЬНОЇ ОБРЯДОВОСТІ
2.1. Роль та місце весільних чинів в українському буковинському весіллі
У весільних обрядах беруть участь дійові особи, кількість яких, їх обов’язки і
дії визначені народною звичаєвістю. Традиційний український весільний обряд як
комплекс ритуальних дій, пов'язаних з певними соціально-правовими звичаями,
потребував для його виконання цілого ряду конкретних дійових осіб – весільних
чинів.
Наречені на Буковині називаються молодий і молода; наречений і наречена; князь
і княгиня. Молодий і молода є головними персонажами весілля, хоча їх роль у
виконанні весільного обряду здебільшого пасивна, і лише в окремі моменти
наречений та наречена здійснюють активні дії (викуп молодої в її молодших
братів, приїзд молодого на весілля до молодої на коні й обдаровування молодої
та її родичів, від'їзд молодого і частування хлопців, танець молодої зі старшим
дружбою і виглядання молодого через дірку калача, прощання молодої з рідною
домівкою і подругами, рвання барвінку, частування батьків і т. ін.) [265, c.
111].
Ще на початку ХХ ст. буковинський етнограф Р.Ф. Кайндль, ґрунтуючись на власних
експедиційних матеріалах та матеріалах праці Г. Купчанка „Деякі
історико-географічні відомості про Буковину”, спробував проаналізувати роль і
місце весільних чинів у буковинському весіллі. Він поділяє весілля на чотири
частини: “заводини”, які відбуваються ввечері, “слюб”, який проходить у четвер
або неділю до обіду, “пропій”, який святкують на третій день, та “сміни”,
святкування яких припадає на четвертий день весілля. Кайндль вказує, що під час
весілля головними його персонажами є наречені. Інших весільних чинів наречені
обирають самі. Наречений з нареченою обирають для свята двох “дружбів” та
“дружок”, чотирьох супровідників і помічників – “боярів”, одну “матку” і одну
“свашку” і нарешті, “світивку”, яку визначає лише наречений [485, с. 281-288].
В обрядовому фольклорі всіх східнослов'янських народів наречених величають
князем і княгинею. На Буковині ці назви поширені переважно на Гуцульщині. Щодо
історії походження цих термінів і їх значення, то ще в ХІХ ст. існувало кілька
точок зору [401, c. 17; 337, c.129; 286, c. 48-49]. Білоруський етнограф М.
Пилипенко вважає, що первісним значенням цих назв був перехід молодої пари до
іншої сімейно-вікової групи [368, c. 642-643]. Своєрідне пояснення цих термінів
подають А. Байбурін, Г. Левінтон, вбачаючи в них кілька взаємопов'язаних кодів
(аграрний, космічний, рослинний), елементи яких відрізняють молодих від інших
учасників весілля [142, c. 70]. Багатозначність назви „князь” наводить на
думку, що у контексті весільного обряду вона може мати декілька значень, у тому
числі перехід в інший статус, групу. Підтверджує цю думку свідчення, що
княгинею називають відданицю лише на певному етапі обряду. В Україні ще у
першій половині ХІХ ст. було зафіксовано, що молодий звався князем, а молода –
княгинею після завершення дівич-вечора [431, c. 512].
Весільна лексика інших реалій в обряді свідчить і про „військове” походження
терміна „князь” [142, c. 75]. На українському матеріалі у другій половині ХХ
ст. це явище досить чітко простежує В.К. Борисенко [160, c. 34].
Керівна роль у виконанні обрядодій належить представникам двох родин, які
складають дві групи учасників весілля. Їхня роль полягає в дружньому
протистоянні одна одній (на початкових етапах весілля) та урівненні й спільних
діях (на заключних етапах). Це зафіксовано навіть у весільній пісні: „А ми свою
молоду гарненько прибрали./ А ви свого молодого навіть не вмивали” [3, c. 22].
Весільні чини визначаються за певними ознаками: сімейним станом, ступенем
родинності, організаторськими й розважальними здібностями [160, c. 38].
Уже на першому етапі весілля – сватанні – для укладення згоди на шлюб обиралися
один або два посередники – старости, свати. Один із них обов'язково був
старшим. Протягом усього весілля він виконував одну з головних ролей – ведучого
обряду. Маючи великі повноваження (давати дозвіл на виконання обрядових дій,
бути безпосереднім виконавцем таких важливих церемоній обряду, як розподіл
короваю, виголошення „прощі”, староста (сват) ніс моральну відповідальність за
дотримання традиційного сценарію весілля. І це не випадково, бо у давнину цей
весільний чин був представником родового колективу. У звичаї сватання в
минулому, як засвідчують фольклорні джерела (пісні, казки, оповідання), сват у
більшості обрядодій виступав заступником нареченого [240, c. 51].
Протягом обряду весільний староста здійснював і ряд магічних дій стосовно
молодої пари (обводив їх навколо столу, стукав палицею у двері, виносив і
вносив з комори до хати коровай тощо). Чимала роль відводилася йому у
виголошенні традиційних промов-формул при сватанні, при благословенні обрядових
дій, виряджанні почту молодого за нареченою, „торгуванні” місця біля молодої,
врученні дарів від молодого, розподілі короваю і ряду інших дій. Для примовок
старости характерний елемент імпровізації, хоча в основі своїй вони були
сталими й передавалися через усні фольклорні традиції, спільні мотиви яких
простежуються у всіх східнослов'янських народів [344, c. 112-126]. Староста
також звеселяє гостей влучним жартом, тому він часто потрапляє „під приціл”
дотепних молодиць. Прикладом цьому може бути пісня: „…Де староста подівся?”
(див. додатки А.1.1, А.1.2) [3, c. 25; 6, c. 19-20].
Рудименти епохи матріархату, які збереглися в багатьох елементах українського
весілля [361, c. 51], а в пізніші часи відносна рівноправність українського
подружжя зумовили важливе місце жінки у виконанні цілого ряду обрядодій. У парі
зі старостою виступає його дружина – старостих
- Київ+380960830922