Розділ 2
„Слов’янська ідея” та формування ідейно-політичних напрямків у російській
публіцистиці
Кінець XVІІІ та перша половина XІX ст. характеризується новим явищем, яке
справило значний вплив на подальший розвиток багатьох слов’янських народів.
Воно пов’язане з перемогами Росії у російсько-турецьких війнах XVІІІ – початку
XІX ст. та появою зримих ознак кризи феодальної Османської імперії, яка
встановила своє панування над народами Південно-Східної Європи.
Процес національного самоусвідомлення і національного відродження слов’янських
народів, як засвідчують реальні події, приніс у громадську думку Російської
імперії новий елемент, який, враховуючи кризові явища Османської імперії,
питання про долю її європейських володінь та майбутнє Росії, можна означити як
„слов’янська ідея” або „слов’янські інтереси” – проекти об’єднання слов’янських
народів у єдине ціле, інтерес до слов’янства, що тісно пов’язувався із
зовнішньополітичним становищем Росії. Їх усвідомлення було складним, часом
суперечливим явищем, в якому знаходили своє віддзеркалення процеси, що
відбувалися в самій російській державі, котра в 50-70 рр. XІX ст. знаходилася
перед проблемою подальшого історичного та політичного розвитку.
2.1. Формування інтересу до слов’янської проблематики в Російській імперії
Постійний інтерес до слов’янства у Російській імперії починає формуватися в
ХVІІІ ст. Однак і до цього, з формуванням слов’янської самосвідомості та
етнічної індивідуальності, починаючи від Нестора-літописця, в нашій культурі
відбувалося повільне, але невпинне накопичення відомостей про слов’янські
народи, здійснювалися спроби осмислити їх місце у світовій історії [356, c.
912].
Після падіння, Константинополя московські царі визнали формулу „Москва – Третій
Рим” і, у зв’язку з цим, сприйняли ідею звільнення єдиновірців від
„поганського” гніту як історичне завдання [49]. Починаючи з ХІV ст. в Росію та
Україну переїхало багато видатних південнослов’янських релігійних і культурних
діячів [355, c. 179]. З XVI ст. встановлюються тісні зв’язки з південними
слов’янами [337, c. 11]. До XVIІІ ст. культурні зв’язки охоплювали різні сфери
інтелектуального життя і здійснювалися переважно через церкву [76, c. 3; 143].
Венеціанський резидент при Оттоманській Порті у листі до свого сенату в 1576 р.
прямо свідчив про „необмежену довіру болгар, сербів і греків до Росії” [101,
T.I, c. 185]. У Московській державі та Україні поневолені південні слов’яни
бачили єдиний православний культурно-цивілізаційний простір, силу, здатну
захистити від асиміляторської політики Османської та Австрійської імперій
[143]. Починаючи з XVII ст., представники південнослов’янських народів
неодноразово звертаються до російських царів та українських гетьманів з
проханнями про заступництво. Їм надавалася, в основному, неофіційна підтримка
[33, c. 245].
Після російсько-турецької війни 1672-1681 р., у 1682 р. Порта зобов’язалася не
перешкоджати паломництву російських людей до Єрусалиму [101, T.I, c. 185-186].
З цього часу в російсько-турецьких відносинах з’являється релігійний аспект,
який невдовзі переплітається із етнічним та стає фактором громадської думки,
реалією міжнародних відносин. У виданому урядом царівни Софії указі про
підготовку Кримського походу 1689 р. зазначалося, зокрема, що його метою є
„порятунок... братії своєї, православних християн, які в тих ворогів у тяжкий
роботі і в нестерпній неволі перебувають” [143]. Константинопольський трактат 3
липня 1700 р. підтверджував свободу паломництва до Єрусалиму і гарантував права
російських духовних осіб [101, T.I, c. 186-187].
З часу російсько-турецької війни 1710-1711 рр. „слов’янське питання”
піднімається на новий рівень: Петро I надіслав заклики спільно виступити проти
Порти у Чорногорію, Албанію, Македонію, Герцеговину. Їх підтримка зумовила
пожвавлення відносин південних слов’ян з Росією: в 1714 і 1715 рр. її
відвідували представники Чорногорії з проханням захистити їх народ від
жорстокості турецької влади. Чорногорцям було виділено допомогу і щороку її
сума збільшувалася [21, c. 61-62]. Митрополит Василій Петрович Негош тричі
їздив до Росії з метою отримання різних форм підтримки [246, c. 185-187,
203-204, 230]. Після прохання прийняти Чорногорію під опіку Росії він отримав
щорічний „пансіон” – 15 000 крб. [72]. У Росії Василій опублікував у 1754 р.
„Історію Чорної Гори” – на думку В.К.Колибанової працю пропагандистського
характеру, для привернення до Чорногорії уваги російських правлячих кіл [143].
Взаємодопомога мала місце і надалі. В 1768-1774 рр. південні слов’яни активно
відгукнулися на заклик – грамоту-маніфест Катерини ІІ і допомагали російським
військам участю у військових діях проти турків [47; 49]. Те ж повторилося і в
1788 р. [72].
Щоразу в договорах із Туреччиною, Росія домагалася якихось привілеїв для
християн. Згідно Кючук-Кайнарджийського мирного договору 1774 р. були
підтверджені усі привілеї християн, яких Росія домоглася для них за попередній
період [286, c. 52-53]. Тоді ж було знайдено універсальну формулу для захисту
слов’ян: 7 стаття Кючук-Кайнарджийського договору передбачала право російських
посланців здійснювати „різні клопотання” на користь православної церкви [47],
що в умовах специфічного соціального ладу Османської імперії означало
покровительство православному, слов’янському населенню Балкан.
На фоні успіхів народжувалися задуми захопити Константинополь [49], „грецький
проект” австрійського кайзера Йозефа, Г.Потьомкіна і Катерини ІІ –
„плани-метелики, які в’янули до того, як вдавалися до їх втілення” [47; 48].
Більшість південних слов’ян, які брали уч
- Київ+380960830922