РОЗДІЛ 2
ФОРМУВАННЯ СВІТОГЛЯДУ В.ЗІНЬКІВСЬКОГО ТА ПОЧАТОК
ЙОГО ГРОМАДСЬКО-ПОЛІТИЧНОЇ І ПРОСВІТНИЦЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ
Трансформація громадсько-політичної, культурно-освітньої та наукової діяльності
В.Зіньківського, визначення його ролі та місця в суспільно-політичних процесах,
внеску в розвиток вітчизняної науки, а також всеоб’ємна характеристика
становлення та формування світоглядних позицій ученого потребує комплексного
аналізу історичної епохи, його життя та діяльності у системі особистісних,
соціокультурних та культурно-історичних відносин.
Становлення В.Зіньківського як особистості, формування науково-просвітницьких
та політичних позицій припало на рубіж XIX і XX ст. – період радикальних
суспільно-політичних та соціокультурних зрушень не тільки в Україні, а й в
Європі значною мірою зумовлених подіями 1905-1917 рр. та культурного ренесансу,
який супроводжувався пробудженням інтересу до православних витоків
християнської культури.
Зміна ситуації в Європі дозволяла тим націям, які зберегли або відновили в
межах імперії цілісність своєї соціальної структури, утворити доволі міцну
державність. Українці Російської імперії на цей час мали багато національних
ресурсів і потенцій (населення, територія та інше), але набагато менше свободи
дій і можливостей для поширення національно-орієнтованої ідеології [266, с.
18]. Росія продовжувала залишатись російсько-українським класом, що свідчило
про труднощі творчого відділення: творчі сили українства постійно вливались у
великий потік російської культурної справи. Неможливість відокремлення від
Росії породжувало роздратування та заперечення всього “російського”. У цих
умовах історія вимагала вирішення двох першочергових завдань режиму царської
Росії соціального та національного змісту [125, с. 15].
На зміну настроям соціальної стабільності, поширеної в суспільстві в
1980-ті рр. XIX ст. приходить невпорядкованість та психологічна напруга.
Трагедія суспільства того часу полягала в тому, що сталість культурного буття
виявилась втраченою. Зіткнулись дві протилежні ідеології. Одна з них,
виступаючи від імені традиційних політичних канонів, закликала реставрувати їх,
тобто силою відновити старі, вже позбавлені життєвих коренів основи, і тим
самим виявила себе приреченою на закономірну поразку. Друга, окрилена пафосом
знищення самодержавного устрою, протиставила себе досвіду суспільства й нації,
а тому була змушена апелювати до соціальної ненависті, яка не несла в собі
позитивного змісту. Ідеологія цієї радикальної інтелігенції взяла верх. Проте
пореволюційні роки засвідчили невідповідність між ідеалом та реальністю –
втіленням соціалістичної ідеї виявилась тоталітарна держава [312, с. 91].
Завдання суспільства полягало в духовному оновленні країни через переосмислення
дійсності. Вивчення інтелігенцією того часу західноєвропейської та вітчизняної
філософії, історіографії та інших наук привело до зміни суспільної свідомості,
зрушень у світогляді передових верств українців від позитивізму та матеріалізму
до відродження народно-православних традицій. Свого розвитку набули
філософсько-релігійні ідеї онтологічної цілісності людського буття. Повернення
до реального буття, пов’язаного з витоками народної культури, заглиблення у
внутрішній світ людини, що разом становило великий синтез духу та буття,
вважалось найважливішою умовою вирішення проблем суспільства початку ХХ ст. В
цих умовах вітчизняна філософія розвивалась з дивовижною активністю і досягла
небувалого раніше рівня. Уперше створювалася самобутня метафізика, що
переосмислювала історичний, релігійний і культурний досвід суспільного життя.
Зароджена ще в першій половині XIX ст. слов’янофілами, тепер, у працях
послідовників В.Соловйова, вона сформувалась у зрілу філософсько-політичну
течію, яка мала важливе політичне значення у світовому масштабі [227, с. 93].
Активно створювались філософсько-психологічні товариства, які вважались
центрами нової радикальної суспільно-політичної думки. Серед них: Вільна
академія духовної культури в Москві на чолі з М.Бердяєвим, Вільна асоціація в
Петербурзі, у діяльності якої брали участь Л.Карсавін, М.Лоський, Е.Радлов,
Л.Шестов, Київське науково-філософське товариство, де діяли П.Кудрявцев,
В.Екземплярський, В.Зіньківський, Саратовське філософсько-історичне товариство,
яке очолював С.Франк. Видавались численні журнали: “Питання філософії та
психології”, “Християнська думка”, “Психологічна освіта”, “Російська думка” та
інші, на сторінках яких обговорювались наукові, суспільно-політичні питання.
Розвиток філософії відбувався в двох напрямах. Перший – започаткований
слов’янофілами, спрямований на розвиток релігії, православної віри, другий,
створений західникам, – на поширення ідей революції та соціалізму. В обох
випадках було загальне прагнення до поєднання філософії з життям, теорії з
практикою [312, с. 3]. Такого насиченого філософсько-політичного життя, такого
кола великих мислителів на теренах Російської імперії ще не було. З’явилася
думка, що філософія переважала у вітчизняній культурі й духовними лідерами,
володарями думок нації дедалі більше ставатимуть не письменники, а філософи.
У цей період (кінець XIX – початок XX ст.) на Заході відбувся різкий сплеск
загального інтересу до проблем виховання та освіти дітей. Це стало причиною
появи великої кількості різноманітних педагогічних теорій та шкіл, які
правомірно започаткували реформаторський рух у педагогіці. До нього належали
теорія і практика трудової школи, громадянського виховання, експериментальна
педагогіка, педагогічна течія “нових шкіл”, теорія і практика “вільного
виховання”, теорія і практика
- Київ+380960830922