РОЗДІЛ 2
МІЖНАРОДНОПОЛІТИЧНИЙ ВИМІР БЛИЗЬКОСХІДНОГО КОНФЛІКТУ
Друга світова війна значною мірою змінила розстановку сил в світі. Посилення
позицій Радянського Союзу і Сполучених Штатів потягнуло за собою зміну всієї
структури міжнародних відносин. Вони стають біполярними, прагнення союзників
великих держав заручитись їх підтримкою стає очевидним і неспростовним чинником
розвитку ситуації в тогочасному світі.
Близький Схід не випадково стає об’єктом уваги провідних військово-політичних
гравців. По-перше, цей регіон є місцем зосередження близько 80% світових
запасів нафти. По-друге, позиції Великої Британії і Франції, які домінували в
регіоні після першої світової війни, значно послабились. По-третє, постає
проблема утворення єврейської держави, чому певною мірою сприяли жорстокі
репресії проти європейських євреїв, здійснені гітлерівцями. Активна діяльність
сіоністських організацій закінчилась значним збільшенням єврейського населення
Палестини та усвідомленням англійською адміністрацією потреби співробітничати з
міжнародною спільнотою в справі розв’язання палестинської проблеми.
Об’єктивно СРСР і США були зацікавлені у винесенні палестинського питання на
розгляд Організації Об’єднаних Націй. Позиції обох держав в цьому міжнародному
органі були міцними, тому як радянській, так і американській делегаціям було
вигідно розіграти карту створення єврейської держави. Варто відзначити, що
стосунки Сполучених Штатів з Великою Британією і Францією бажали кращого, в той
час як лідерство Радянського Союзу в Східній Європі було беззаперечним.
Відмова Великої Британії від свого мандату на Палестину стала реальним
підтвердженням краху світової колоніальної системи. Кожна з двох наддержав
намагалась в цих умовах досягти своїх вигод. СРСР прагнув скористатись
соціалістичною орієнтацією політиків, які стояли біля витоків Ізраїлю, а
Сполучені Штати ставили на меті не лише заповнити вакуум сили в близькосхідному
регіоні, але в умовах «холодної війни» намагались оточити СРСР системою
військово-політичних союзів, орієнтованих на протистояння загрозі радянської
експансії.
2.1. Витоки та ескалація близькосхідної кризи
Винесення палестинської проблеми на розгляд Генеральної Асамблеї Організації
Об’єднаних Націй мало створити умови для справедливого вирішення долі як
палестинських арабів, так і єврейських репатріантів. 26 травня 1947 р.
розпочала свою роботу спеціальна комісія ООН, до складу якої увійшли
представники Канади, Чехословаччини, Гватемали, Нідерландів, Перу, Швеції,
Уругваю. Всього комісія провела 36 засідань. «В числі рекомендацій, які були
прийняті всіма членами комісії, були припинення мандату на Палестину і надання
їй незалежності в максимально короткий термін, якому мав передувати перехідний
період. Всі члени комісії висловились за збереження економічної єдності
Палестини, яке розглядалось ними в якості необхідної умови існування і прогресу
її народів» [54, с.63].
Значною мірою справедливе розв’язання палестинської проблеми мало стати першим
випробуванням для новоствореної Організації Об’єднаних Націй. Приклад Ліги
Націй, яка не виправдала сподівань в якості миротворчого інструменту в
міжвоєнній Європі, свідчив про необхідність створення реального інструменту
прийняття рішень в умовах нових реалій.
19 листопада 1947 р. Генеральна Асамблея ООН на своєму 128-му засіданні двома
третинами голосів прийняла резолюцію № 181 (ІІ), яка передбачала поступове
утворення двонаціональної арабо-єврейської держави, яка мала бути пов’язана
тісними політичними, економічними відносинами та спільним контролем над
релігійними святинями світового значення. Варто зазначити, що це рішення стало
можливим лише завдяки узгодженій позиції Радянського Союзу та Сполучених
Штатів. Єврейська держава мала отримати 56% території, на якій проживали 509
780 арабів та 499 020 євреїв. На 43% території колишньої британської
підмандатної території, де мала утворитись арабська держава Палестина,
проживали 749 тисяч арабів та 9,5 тисяч євреїв [90, с.53]. Єрусалим мав «бути
створений як окрема одиниця з особливим міжнародним режимом і буде управлятись
Об’єднаними Націями» [90, с.54].
Це був досить прийнятний вихід з ситуації, яка склалась після масової
репатріації євреїв з Європи. Їх кількість постійно збільшувалась, але не
створювала критичної маси для досягнення єврейською меншістю державності. Але
навчені гірким досвідом багатовікових єврейських погромів в Європі, лідери
сіоністського руху взяли курс на примусове переселення арабів з земель,
відведених ООН для створення Ізраїлю. Воєнізовані загони «Хагани» та «Іргуна»,
користуючись безпомічністю арабів і не гребуючи жодними засобами (згадаймо
різанину в селищі Дейр-Ясін поблизу Єрусалима напередодні завершення
англійського мандату на Палестину, жертвами якої стали 256 арабів), виганяли
тисячи арабів з земель їхніх пращурів.
Але не можна стверджувати, що арабська держава Палестина не зуміла постати
виключно через протидію сил світового сіонізму. В 1947 р. утворилась Ліга
Арабських Держав, членами якої стали Єгипет, Сирія, Ліван, Трансйорданія,
Саудівська Аравія, Ірак, Йємен. Всі ці країни уособлювали собою напівфеодальні
арабські монархії, на які планувала спертись Велика Британія в своєму прагеннні
зберігти вплив у регіоні. Зрозуміло, що арабські монархи не були зацікавлені в
утворенні демократичної арабської держави на своїх кордонах.
Також суттєвий вплив на ситуацію навколо Палестини здійснили радикальні
ісламістські організації, серед яких виділялась утворена Хасаном аль-Банною в
1927 р. «Брати-мусульмани». Друга світова війна значно послабила Британсь
- Київ+380960830922