РОЗДІЛ 2
УКРАЇНЦІ У ВЕЛИКІЙ БРИТАНІЇ: ГЕОГРАФІЯ РОЗСЕЛЕННЯ ТА СТВОРЕННЯ ПЕРШИХ
ГРОМАДСЬКИХ ОРГАНІЗАЦІЙ
2.1. Причини та особливості української еміграції до Великої Британії
Історія української еміграції до Великої Британії бере свій початок з кінця ХІХ
ст. Як засвідчують документальні джерела, найбільш ймовірною датою поселення
перших українців на Британських островах можна вважати 1892 р. У поліцейських
архівах Сальфорду (Манчестер) серед зареєстрованих іноземців (Register of
Aliens, Police Registration District of Salford) записано ім’я Івана Коєцького
з міста Броди. Згідно архівних даних, Коєцький народився у 1850 р. і прибув до
Англії у 1892 р. через Австрію. Спочатку оселився у Сальфорді й працював
робітником, пізніше переїхав до Манчестеру [206, c.21].
За свідченням Йосифа Лісньовського, голови Манчестерської громади, починаючи з
1893 р. і до початку Першої світової війни, до Манчестеру прибуло ще кілька
груп селян родом переважно із сіл Білий Камінь і Хильчиці (тоді Золочівського
повіту, Львівського воєводства [275, c.398, 403]). У 1912 р. українська
манчестерська громада начисляла коло 500 чоловік, приблизно 200 з яких походили
із села Під’ярків (Перемишлянського повіту, Львівського воєводства [275,
c.572]). Пізніше значна частина цих емігрантів виїхала до Америки чи
повернулася назад до Галичини. За церковною статистикою, станом на 1933 р. усіх
українців, що проживали в Манчестері, було майже 150 чоловік [ 206, c.44; 2,
арк. 45].
Вже згадуваний Є. Небесняк, намагаючись знайти відповідь на питання: “Чому
українці, поодиноко або малою групкою, зупинилися саме в Манчестері?”, – взявши
інтерв’ю у дітей перших емігрантів, з’ясував дві причини. Насамперед – це були
ті емігранти, які, прямуючи до Північної Америки у пошуках кращої долі,
прибувши до Ліверпулю, не мали чим оплатити собі подальшу дорогу, тому
залишились у Манчестері та його околицях і найнялись на роботу, намагаючись
таким чином заробити для себе і родини на квиток до Нью-Йорку, Монреалю чи в
інші місця. Кому вдалося придбати квиток для подальшої подорожі, поїхали далі,
а котрі не зуміли, – поверталися додому. По другій причині – прибувши до
Ліверпулю, дехто познайомився з іншими слов’янами, які працювали на будівництві
Манчестерського каналу. Вони запевняли, що тут можна знайти хорошу роботу. Крім
того, відраджували українцям відпливати в далекі краї, мотивуючи тим, що Англія
таки ближча до України, ніж Канада чи Америка [206, c. 22].
Підтвердження цих свідчень ми знаходимо у листах Івана Дудки із села Ласківці
Теребовлянського повіту Тернопільського воєводства, що зберігаються у
Центральному державному історичному архіві України у м. Львові. В 1896 р.,
відправившись на заробітки до Бразилії, після довгих поневірянь він потрапив до
Англії. Швидко прижившись у незнайомій країні, Дудка в цьому ж році надіслав
дружині листа із запрошенням приїхати до нього разом з дітьми. У листі він
застерігав дружину, щоб вона ні в якому разі не зважилася на поїздку до
Бразилії, бо може втратити по дорозі дітей і потрапити в скрутне становище.
Маючи намір більше не повертатися до злиденного життя і оселитися в Англії,
Дудка писав: “... а ту можна жити. Є ту люди із Росії з жінками і дітьми, і
заробляють і живуть. За паливо ту не тяжко, а життя не дороге, бо коли б ти
такий хліб мала вдома, що ту на улицю викидають, більше би ти нічого не
хотіла”* [ 9, арк. 17].
Таким чином, основними причинами еміграції українців до Великої Британії, що
влилися у загальний переселенський рух, визначений в історії української
еміграції як перша еміграційна хвиля, яка охопила період від останньої чверті
XIX ст. до початку першої світової війни, стали насамперед важкі
соціально-економічні умови проживання на рідній землі. Галичина, вихідцями з
якої були перші емігранти, на кінець ХІХ ст. була однією із найвідсталіших в
економічному розвитку територій Австро-Угорської імперії.
*Примітка.
Цитати тут і надалі подаються мовою оригіналу.
Особливість еміграції до Великої Британії полягала в тому, що на відміну від
більш-менш організованого переселення до країн американського континенту,
більшість емігрантів потрапляли на Британські острови та залишалися там
випадково, переважно через нестачу коштів для продовження подорожі. Очевидно,
перші емігранти пристосувавшись, через деякий час, до нових умов життя та
отримавши змогу покращити свій життєвий рівень, писали до своїх рідних і
знайомих, заохочуючи їх приїхати до Великої Британії, про що свідчать листи
іммігрантів й той факт, що абсолютна більшість українських поселенців у
Манчестері були вихідцями з трьох сусідніх сіл. Однак можна констатувати, що
початковий етап української еміграції до Об’єднаного Королівства все ж не набув
масового характеру.
Під час другої хвилі української еміграції у період між Першою та Другою
світовими війнами спостерігалися тільки поодинокі випадки імміграції українців
до Великої Британії. Згідно даних Р. Паращак, близько сотні українців в’їхало
наприкінці 1920 р. [267, c.13]. Міжвоєнна еміграція носила загалом політичний
характер і була породжена насамперед поразкою визвольних змагань українського
народу 1917-1920 рр. Основу еміграції в ці роки складали, в першу чергу, ті
українці, які не прийняли радянської влади, що утвердилася на Наддніпрянській
Україні. Серед відомих особистостей, які приїхали до Лондону в цей період і
відіграли надалі значну роль в організації громадського життя українців на
Британських островах, слід відзначити довірену особу Павла Скоропадського –
Володимира Коростовця та сина гетьмана – Данила Скоропадського, перший з яких
прибув у 1933 р., а
- Київ+380960830922