Розділ 2. МІФОПОЕТИЧНА ЛІТЕРАТУРОЗНАВЧА РЕЦЕПЦІЯ УКРАЇНСЬКОГО ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОГО
РОМАНУ 20-30-Х РР.
Інтелектуальна романістика 20-30-х років ХХ століття стала одним з найбільш
типових явищ української літератури періоду “розстріляного відродження”,
оскільки відображає найяскравіші особливості не лише творчого процесу, всіх
психологічних, естетичних та ідеологічних зламів у суспільному бутті, а й
специфіку рецепційного дискурсу епохи. Латентність пореволюційної хвилі
модернізму в українській літературі значною мірою простежується саме в царині
літературознавства та літературної критики.
Також саме на прикладі останньої ми можемо якнайкраще простежити поступовий
перехід у масовій свідомості напівідеалістичної ідеології світової перемоги
комунізму в досить жорстко догматизовану тоталітарну міфологію, що створила
канон як мистецько-літературний (соцреалізм), так і критичний, спрямований на
постійну актуалізацію певних міфологем через засудження літературних явищ
(окремих творів, письменників, угрупувань тощо) як ідеологічно ворожих та
схвалення інших як створених та вивірених згідно курсу ідеологічної доктрини.
Для загальної характеристики літературної доби 20-х, коли було написано
більшість аналізованих творів, прикметною є думка В. Коряка, який у 1931 році
зазначав, що історичний відтинок після 1917 року слід вважати переходовою добою
української літератури: “...тут є початок нової літератури, переходової (до
соціялістичного ладу) доби – літератури ще не пролетарської, але радянської, що
в ній вже є передовий загін – пролетарська література, яка нині потужно
виборює, випрацьовує собі літературним своїм доробком історичне право на
гегемонію в радянській літературі” [97, 25]. Як бачимо, тут актуалізуються такі
проблеми літературного руху, як прагнення до однонаправленості єдиновірного
напряму літератури – пролетарського та власне сама семантика переходовості, яка
дещо інакше розставляє акценти в дихотомії “пролетарський/непролетарський”
всередині концепту “радянський”, активно експлуатуючи ідеологічні комплекси. Цю
ж думку знаходимо в збірнику А. Лейтеса й М. Яшека [112, 676].
Саме такий стан неусталеності, невиробленості єдиних принципів нової критики
спричинив активні пошуки аналітичних засад, основним елементом яких у 20-х
роках стають соціологічні (а в транскрипції тогочасного суспільного буття,
вважай, ідеологічні) поняття “клас”, “соціалістичний” та власне ідеологеми:
“будівництво”, “класова боротьба”, “колективність (масовість)” тощо. Досить
цікаві передумови пролетарського мистецтва подає в своїй статті Г.
Михайличенко: “Мистецтво не терпить машинізації в продукуванні й перестає бути
мистецтвом, але машинізація змісту є один з невід’ємних елементів
пролетарського мистецтва” [139, 23]. Такий погляд досить сильно дискутувався в
середині 1920-х, але наприкінці десятиліття став провідним і визначив і
літературний канон, і літературознавчо-критичний.
Для того, щоб уявити загальний контекст виникнення зразків інтелектуальної
романістики в 20-х роках та критичної рецепції, що його супроводжувала, варто
порівняти декілька думок. Так, М. Зеров у 1925 р. зазначає: “Що більше думаєш
про нинішню українську прозу, то все більше видається вона широким полем
невикористаних можливостей” [75, 32]. Продовжує і своєрідно пояснює цю тезу
1926 р. Ф. Якубовський: “Перші роки революції, як відомо, і в Росії, і ще
більше на Україні позначилися якоюсь надто глибокою кризою в галузі художньої
прози. Старі сховалися, кинули писати, виписалися. Нових не було” [272, 40]. Як
бачимо, літературний рух характеризувався в першій половині 20-х кількісною та
якісною неповнотою, певною деформованістю та диспропорцією у жанрово-видовому
співвідношенні. Однією з причин такої ситуації стала перерваність традиції,
часткова втрата спадкоємності практик письма, літературних стилів і наративних
стратегій.
Хоча вже в 1925 році О. Дорошкевич пише про те, що “поезія здає свої позиції
прозі (...) Ми напередодні великого літературного оживлення” [60, 68]. А в 1929
р. Ф. Якубовський зазначає: “...на даній стадії розвитку української
пролетарської і попутницької літератури обставини склалися так, що саме роман
зайняв головні позиції (...) Роман, нарешті, став модою” [274, 94]. Але
кількісне наповнення літературного потоку не дає, на думку автора, якісного
стрибка – в іншій своїй роботі цього ж року дослідник вказує: “...фахових
романістів ні в пролетарському, ні в попутницькому секторі нема, а ті досить
численні спроби, що з’явилися останнім часом, треба розглядати хіба як
первістки великого жанру в сучасній літературі” [270, 203-204]. Така ситуація
зі сприйняттям прозової художньої літератури пов’язується насамперед із двома
причинами: по-перше, модернізація практик письма, яку засвідчують зокрема
аналізовані в даному дослідженні твори, значною мірою базувалась на традиційних
принципах сюжетобудови, композиційного вирішення тощо, але зі значним
новаторством у сфері стилю, нарації та ідейно-образного співвідношення в бік їх
інтелектуалізації та змістового ускладнення. Такий підхід, як зазначалося,
попри збереження психологічного напруження вимагав певної схематизації
персонажа, що не знайшло повного розуміння в критичній думці: “Українська
проза, за дуже невеликим винятком, має кілька надто прикрих рис: безсюжетність,
схематизовані почуття, часто й густо – трафаретна фабула” [183, 68]. На таких
самих позиціях стоїть в своїх критичних виступах і Ф. Якубовський, який,
аналізуючи творчість М. Хвильового, зазначає: “Психологічне змалювання героїв
спиралося не на ретельне й докладне вивчення людей революційної до
- Київ+380960830922