Розділ 2.
Свідомість у релігійному дискурсі.
2.1. Атрибутивність понять релігійного та наукового дискурсів у призмі
свідомості. Релігійний дискурс має своїм підґрунтям історико-теологічну
традицію, яка формувалася поряд із філософією. Його сучасне визначення повинно
виходити з історичної та міжконфесійної, у даному випадку міжхристиянської,
інтерпретації. Позачасового статусу істинам релігії надавали теологи ще у
Середньовіччі. Німецький католицький філософ Гвардіні зауважує: “Ці
основоположення розвиваються; за їх допомогою осягається те, що дано у досвіді,
і так досягається повнота нового знання. Випробувальної ж, дослідницької
настанови тут нема” [101, с.22]. Панівного статусу мало визначення теології як
“природної”. Водночас проявляє себе дихотомія теології, яка інтерпретується як
“божественна”. Дане розмежування у релігійному дискурсі зумовлене двома різними
традиціями розгортання релігійного світогляду: з одного боку, апофатична
теологія, яка виражає парадигматичну установку непізнаваності Бога у
позитивному знанні, з іншого – катафатична теологія, вектор парадигми якої
спрямований на позитивне богопізнання.
Вперше радикально намагався подолати поняття природної теології Мартін Лютер,
згідно з яким його Бог невловимий в абстракції, водночас теологія мала статус
діалектичної, у якій був утверджений дуалізм Бога і світу. Це означило полярне
розуміння релігійного дискурсу, яке отримувало інтерпретацію у залежності від
конфесійних віросповідних принципів. Більшість сучасних католицьких теологів
тяжіє не до буквального розуміння біблійних текстів. Сучасний католицький
дискурс репрезентується як такий, що вміщує різночитання і суперечності Біблії.
Самі католицькі мислителі пояснюють це різнобічністю підходів, якими
користувалися пророки і апостоли, для викладу однієї – абсолютної і
божественної істини [141, с.105]. У цьому сенсі протестантський дискурс має
подібну екзегетичну характеристику. Це зумовило потребу універсального
дослідження ідей протестантизму та католицизму, не розмежовуючи їх
протиставленням.
Сучасний православний дискурс вміщує “екзегетичність” як поєднання буквального
розуміння із символічним інтерпретуванням релігійної істини, викладеної у
Святому Письмі. Біблія визнається як двоїсте творіння “боголюдської” свідомості
і її догмати утверджуються через позачасові властивості.
Загалом усі конфесійні дискурси характеризуються своєю екзегетичністю. Дана
специфіка характерна для релігії загалом, так і для конфесій зокрема. Релігія
виступає світоглядом, світорозумінням, світовідчуттям, а також спорідненою з
ними поведінкою людей і формами її концептуалізації, визначеної вірою в
існування надприродної сфери. Релігійний тип дискурсу відноситься до Абсолюту,
вічного, незмінного тощо. Звідси походить абсолютність знань, які складають
релігійний світогляд, що полярно відрізняє його від наукового дискурсу.
Причина аналізу релігійного підходу до проблеми свідомості на основі
християнського дискурсу зумовлена тим, що дослідження загальнорелігійного
характеру потребує більш широкого осмислення, яке виходить за межі даного
дисертаційного дослідження. Християнство ж має найбільш тісну традицію
взаємодії з наукою, а отже й значно більше уваги приділяє інтерпретації
здобутків постнекласичної наукової парадигми.
Сучасний релігійний дискурс легалізується завдяки постмодерному принципу, який,
на думку американського теолога Г.Кюнга, полягає у неможливості конституювання
ортодоксальної версії інтерпретації Бога і світу та інтенціонально
спрямовується на рівноправ’я у конфесійному середовищі [121, с.1035]. Це дає
підстави розглядати ідеї конфесійних типів дискурсу у потенційному консенсусі:
“Ніякий консенсус не може бути показником істини, але передбачається, що істина
висловлювання не може не породжувати консенсус”[102, с. 64].
Репрезентація християнського дискурсу свідчить про можливість інтегрованого
доповнення біполярної опозиції – елліністичного Заходу та візантійського Сходу,
тобто раціонального знання та ірраціональної віри.
Порівнюючи релігію та науку, перш за все беремо до уваги значення традиції.
Будь-яка проблематика, яка аналізується та вивчається сучасною наукою,
неможлива без методів, сформованих традицією Декарта–Галілея–Канта–Гегеля.
Науковий поступ багато в чому сформований нею, щоправда настільки, наскільки
традиція розвиває науку, настільки її абсолютизація може й обмежити потенціал
наукового пізнання.
В.С. Лук’янець зазначає, що характеристика наукового дискурсу своїм
становленням започатковує парадигму Інтелекту, яка суто відрізняється від
установки релігійного світогляду [101, с.33]. Але слід зазначити, що джерелом
наукового, як і теологічного дискурсу, є антична філософія. Розум стає еталоном
знання і діяння, на думку французького філософа-постмодерніста Ліотара:
“…перехід від розуміння до дії не утруднюється жодною незручністю. У цьому й
полягає еллінізм… І саме тут, по суті, закладена таємниця усієї філософії
модерну, яка цілком міститься у виразі cogito ergo sum, у тотожності буття і
мислення” [94]. Концентрація уваги на класичній раціональності зумовила
подальший поступ до створення гранднарративу. Започатковує його Рене Декарт,
фундуючи принцип відкритості знання розуму та формуванні на його основі поняття
про раціональний “природне світло” інтелекту [45]. Як наслідок, інтерпретація
дискурсу у контексті картезіанства матиме лише описову властивість, яка не
повинна виходити за межі “еталонного тексту”.
Суб’єкт у дискурсі модерну обмежений раціональністю, яка змушує абсолютизувати
можливості розуму, він стоїть виокре
- Київ+380960830922