РОЗДІЛ 2
ІСТОРИЧНИЙ РОЗВИТОК ЗАГАЛЬНИХ ПИТАНЬ ТЕОРІЇ ІНФОРМАЦІЙНОЇ БОРОТЬБИ І
ІНФОРМАЦІЙНОЇ ВІЙНИ
Людство, підіймаючись нескінченними сходами суспільного прогресу, тисячоліттями
переживало війни і збройні конфлікти. Протягом багатьох століть головним
аргументом у міждержавних суперечках, національних і етнічних чварах була сила
зброї. Вчені вважають, що за останні п’ять з половиною тисяч років на Землі
сталося понад 14 тис. війн, в яких загинуло 4 млрд. чоловік – стільки ж,
скільки налічує все сучасне населення планети [ 79, С. 34 ]. За даними, які
навів американський соціолог Л.Бернард у праці „Війна і її причини,” за останні
3000 років тільки 200 років були роками загального миру, а решта – роками війни
[ 80, С. 16 ]. XX століття не було в цьому відношенні винятком. Лише у першій
його половині дві світові війни забрали більше 50 млн. людських життів, знищили
колосальні матеріальні й культурні цінності. В наші дні локальні війни і
збройні конфлікти стали частим явищем: за 49 „повоєнних” років (1945 – 1994
рр.) у світі було розв’язано 66 великих і малих війн, які забрали коштували
людству 19 млн. людських життів [ 81 ]. А якщо враховувати людські жертви в
найпотужнішому збройному конфлікті післявоєнної Європи на теренах Югославії,
антитерористичні операції Сполучених Штатів Америки в Афганістані, в Іраці то
викликають певний сумнів заяви політиків і дипломатів про те, що в „ядерний”
вік війни стали анахронізмом.
Війна, виникнувши як суспільне явище, віддавна притягувала до себе увагу
мислителів і полководців як виключно складний об’єкт пізнання суспільної
сутності. Видатний військовий теоретик К. Клаузевіц (1780 – 1831 рр.) першим
відмітив взаємозв’язок війни і політики. Він писав, що війну неможливо
зрозуміти відокремлено від політики: „Війна є лише продовженням політики іншими
засобами... Війна є не тільки політичним актом, але й справжнім знаряддям
політики, продовженням політичних відносин, здійсненням їх іншими засобами”
[83, С.43]. Тобто, війна виступає виразом надзвичайного загострення політичних
суперечностей і одночасно специфічним способом їх прояву і розв’язання.
Виходячи зі сказаного, у співвідношенні війни і політики можна простежити ряд
взаємозалежностей. Відмітимо, передусім, що політика визначає напрямки,
характер підготовки держави до конкретної війни. Вона розробляє і критерії
готовності до війни, намічає цілі, контролює початок і – в значній мірі – хід
війни. Політика впливає на хід війни через поставку й уточнення стратегічних
цілей. За допомогою стратегії вона впливає на конкретні форми і способи
збройної боротьби, підпорядковує їх загальному військово-політичному задуму.
Тільки політичними засобами можна об’єднати, скоординувати дії усіх факторів,
які вирішують хід і кінцевий результат війни. Щільна єдність політичної і
військової діяльності в процесі війни знаходить своє відображення і в тому, що
звичайно вище політичне керівництво країни в період війни уособлює і вище
військове керівництво. Політика використовує і результати війни, яка
закінчилася, вона висуває нові цілі і завдання суспільства, виходячи з реальних
соціальних наслідків війни.
Отже, політика є основним елементом структури сутності війни як
суспільно-історичного явища. Разом з тим, війна – не просто і не тільки
політика. Протягом історії людства іншим її елементом було збройне насильство.
Тобто, війна завжди була продовженням політики, особливим, тільки їй присутнім,
способом – способом збройного насильства, який був головним засобом,
специфічною ознакою війни. Але той факт, що збройне насильство завжди виступало
у війні на перший план, зовсім не означає, що війни зводилися тільки до воєнних
дій – битв і боїв. Політика навіть у розпалі воєнних дій забезпечувала
досягнення поставлених цілей не тільки за допомогою зброї, але й іншими
засобами: веденням економічної боротьби, активізацією дипломатичної діяльності,
підсиленням ідеологічного і психологічного впливу на противника. Власне,
політика визначала характер усіх заходів воєнного значення. Лише вона в здатна
організувати і скерувати боротьбу з ворогом, коли використовує всі її форми в
інтересах досягнення перемоги.
К. Клаузевіц визначив дві основні цілі війни (з можливістю перехідних форм між
ними): 1). примушення противника до підписання будь-якого миру на умовах
переможця. До цієї мети ведуть два шляхи (способи): а) політичне знищення
противника; б) позбавлення його можливості до боротьби; 2). завоювання
територій біля кордонів своєї держави, щоб утримати їх за собою або використати
як корисну заставу при укладенні миру [ 83, С. 183 ].
Сучасність показує, що кровопролитні війни нині для агресора неприпустимі. Тому
друга мета війни, яку визначив К. Клаузевіц, неактуальна. Досягнення цілей
війни збройним шляхом припустимо лише у випадку політичного знищення або
попереднього ослаблення противника, доведення його до такого стану, коли він не
зможе чинити будь-якого політичного опору.
Обтяжене вантажем демографічних, екологічних та економічних проблем, людство
продовжує спрямовувати основні зусилля не на їх розв’язування, а на створення й
застосовування нових видів озброєння, звертається до використання своїх
збройних сил. Так, за даними досліджень американського інституту Брукінгса,
проведених на початку 80-х років XX століття, тільки США після Другої світової
війни 215 разів використовували свої збройні сили практично на всіх континентах
і в усіх регіонах світу [ 84 ].
Аналіз локальних війн показує, що вони були не тільки засобом досягнення
державами своїх військово-політичних цілей, але й величезним полігоном для
випробування
- Київ+380960830922