РОЗДІЛ 2
КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНИЙ СТАТУС ОСОБИ, ЗАСУДЖЕНОЇ СУДАМИ УКРАЇНИ ДО
ПОЗБАВЛЕННЯ ВОЛІ
2.1. Суди України, що вправі засудити особу до позбавлення волі, та їх ґенеза.
Неприпустимість здійснення правосуддя іншими органами
Важливими передумовами становлення в Україні демократичної, соціальної,
правової держави є забезпечення ефективного захисту прав людини і громадянина,
насамперед, судового, механізмів реалізації права людини на доступ до
правосуддя. Оскільки обвинувальний вирок суду є юридичним фактом, що зумовлює
виникнення кримінально-процесуального статусу засудженого, то проблема
забезпечення процесуального статусу засудженого тісно пов’язана з системою
судів, що вправі засудити його до позбавлення волі. Разом з тим, необхідно
забезпечити реалізацію права кожної людини, закріпленого у п. 1 ст. 6 Конвенції
про захист прав людини та основних свобод, при визначенні її громадянських прав
і обов’язків або при висуненні проти неї будь-якого кримінального обвинувачення
на справедливий і відкритий розгляд справи упродовж розумного строку незалежним
і безстороннім судом, створеним відповідно до закону (п. 1 ст. 6) [68].
Ґенеза судів, що вправі засудити особу до позбавлення волі, складна, а історія
свідчить, що були періоди, коли „правосуддя” здійснювали і позасудові органи.
Викладене вказує на необхідність коротко зупинитись на історичному аналізі
становлення системи органів правосуддя та значенні їх діяльності у різні
історичні періоди щодо забезпечення кримінально-процесуального статусу
засудженого.
Формування української державності відбувалося протягом тривалого історичного
періоду: починаючи з розпаду первіснообщинного ладу східних слов’ян, особливо у
VІ – ІХ ст. , потім - в умовах зародження феодальних відносин тощо. У VII – ІХ
ст. виникла перша держава східних слов’ян – Київська Русь. Судова влада
належала князеві, який і передавав її своїм намісникам, тіунам та іншим
посадовим особам [117, с.43-44]. У кінці XVІ ст. відбувається дроблення судової
влади: з утворенням класу бояр-землевласників вони виконують на новій вотчинній
системі судові і адміністративно-фінансові функції. Крім того, кожен князь мав
свій суд [277, с.78].
Отже, для Київської Русі були характерні типові риси феодальних судових
порядків - роздроблення судової влади, її зв’язок з землеволодінням, залежність
від державної влади князя, бояр і наявність, поруч з державним судом, суду
церкви.
Щодо забезпечення процесуального статусу засудженого певний інтерес становить
судочинство доби Гетьманщини (1648-1783 рр.). Елементи права на оскарження
вироку суду в Україні зустрічаємо у гетьманських універсалах початку ХVІІ ст. У
судовому процесі Гетьманщини були відомі такі види оскарження судових рішень:
1. Звичайні: а) скарга на суддів: подавалася вищому суду і викладалась у заяві,
в якій сторона вказувала, що постанова суду (рішення чи вирок) є
несправедливою, протиправною і виконаною без дозволу стороні подати апеляцію,
або що ця постанова несправедлива, протизаконна і виконана після подання
апеляції та вирішення справи вищим судом; б) апеляція. Підставами для
скасування судових рішень в апеляційному порядку були обґрунтованість рішення
суду першої інстанції (чи всебічно розглянуті матеріали справи); порушення норм
процесуального права: винесення рішення у святковий або інший заборонений для
здійснення правосуддя день, чи у недозволеному місці, а також постановлення
рішення суддями, які підлягали відводу, судом у неповному складі тощо [215,
с.48].
Апеляційна інстанція мала право залишити судові вироки й рішення без змін,
відхиляючи апеляційну скаргу; скасувати судові постанови і направити справу на
новий розгляд; скасувати оскаржене рішення чи вирок і внести відповідні зміни
чи прийняти постанову, в якій по новому вирішувалась справа.
2. Зновлення – надзвичайні правові засоби: процес відновлювався лише тоді, коли
судовий розгляд вже остаточно закінчувався, а судове рішення чи вирок набирали
законної сили. Даний інститут був подібний до сучасної стадії перегляду
судового рішення у порядку виключного провадження, зокрема, за підставами для
відновлення процесу: встановлення нових обставин, що були раніше невідомі суду,
сторонам або їх представникам, оскільки їх виявлено лише після того, як судова
постанова набрала законної сили [216, с.83].
Для здійснення правосуддя було характерним, зокрема, об’єднання судової і
виконавчої влади. Так, вищою військово-адміністративною і судовою інстанцією
був Гетьман, компетенція якого була необмежена: він міг розглянути будь-яку
справу у першій інстанції і постановити вирок, що не підлягав перегляду.
Гетьман мав право помилувати засудженого чи звільнити від подальшого відбування
покарання. Водночас, у даний період також була забезпечена інстанційність
судової системи: розвинута процедура оскарження судових рішень, що
забезпечувала процесуальний статус, зокрема, засуджених [216, с.26-27].
На початку ХVІІІ ст., коли Україна втратила свою автономію, російські царські
укази стають самостійним джерелом кримінально-процесуального права України. Так
розпочався процес все більшого поширення правових норм Російської імперії у
законодавство України. Після утворення у 1663 р. Малоросійського приказу та у
1722 р. Малоросійської колегії, на землях Гетьманщини розпочався процес
ліквідації судоустрою та процесу [46, с.313-314]. З матеріалів козацьких урядів
та суддів можна зробити висновок, що Верховна Таємна рада при імператорові
давала царським представникам свої інструкції, що стосувалися діяльності судів.
Так, у 1727 р. було дано інструкцію таємному раднику Ф. Наумову, за якою йому
доручалось переглядати судові
- Київ+380960830922