Розділ 2. Правові аспекти інтеграції України до Європейського Союзу
2.1. Нормативно-правова основа та інституціональне забезпечення співробітництва
між Україною та ЄС
Європейський вибір України відповідає інтересам Українського народу. Інтеграція
України до Європейських структур, і перш за все до Європейського Союзу, є
визначним чинником як її зовнішньополітичної діяльності, так і її внутрішньої
політики на тривалу перспективу. Неухильна реалізація цього курсу
забезпечуватиме гарантії верховенства права, політичного плюралізму,
демократії, дотримання прав і свобод людини, розвиток в Україні громадянського
суспільства та формування правової соціальної держави. Крім того, цей курс є
запорукою зміцнення національної безпеки і позитивно впливає на стосунки
України з країнами світового співтовариства. Як зазначено в спільній позиції
країн-учасниць ЄС від 28 листопада 1994 року, Європейський Союз визнає
проголошення незалежності України однією з найважливіших подій в історії
сучасної Європи і переконаний, що демократично сильна Україна може зробити
значний внесок у загальну європейську стабільність. Тому у своєму Плані дій
щодо України ЄС висловив свій намір підтримувати незалежність, територіальну
цілісність і суверенність України.
Для України європейська інтеграція — шлях модернізації економіки, залучення
іноземних інвестицій і новітніх технологій, підвищення конкурентоспроможності
вітчизняного товаровиробника, можливість виходу на єдиний внутрішній ринок ЄС.
У політичному аспекті європейська інтеграція детермінує модернізацію правового
поля української держави, демократизацію її політичної та інституціональної
системи. Співробітництво з ЄС сприятиме наближенню соціальних умов України до
високих європейських стандартів, підвищенню рівня життя й добробуту населення.
У культурно-цивілізаційному аспекті євроінтеграція ? це шлях до активізації
взаємообміну між українською й західноєвропейською гуманістичною культурами,
одночасне становлення України як інтегрованої частини глобального суспільства,
так і національної держави. Нарешті, членство в ЄС гарантує зміцнення
національної безпеки України, захист її від агресії і територіальних претензій
[84].
Вперше позиція України стосовно її інтеграції до європейських структур на
законодавчому рівні була закріплена в 1993 році постановою Верховної Ради
України «Про основні напрями зовнішньої політики України».
Основним міжнародно-правовим актом, що закріпив стратегічні цілі,
фундаментальні основи і основні напрямки співпраці України з ЄС, стала Угода
про партнерство та співробітництво між Україною і Європейським Співтовариством
та їх державами-учасницями, підписана 14 червня 1994 року в Люксембурзі.
Для того, щоб зазначена угода набрала чинності, її мали ратифікувати Верховна
Рада України та парламенти всіх держав-учасниць ЄС. Верховна Рада України
ратифікувала Угоду про партнерство та співробітництво між Україною і
Європейськими Співтовариствами та їх державами-учасницями 10 листопада 1994
року згідно із Законом України № 237/94-ВР. Однак процес її ратифікації
державами-учасницями ЄС розтягнувся майже на чотири роки. Тільки на початку
лютого 1998 року парламент Португалії останнім ратифікував зазначену Угоду і
відповідно до закріплених у ній положень вона набрала чинності 1 березня 1998
року. Після цього запрацювали передбачені в Угоді про партнерство та
співробітництво механізми політичних консультацій і співпраці, почали
відбуватися реальні інтеграційні процеси в економічній та правовій сферах.
Ця Угода належить до категорії міжнародних договорів Союзу, укладених
Співтовариствами і державами-учасницями. Вона була укладена терміном на 10
років, з подальшою щорічною автоматичною пролонгацією, якщо жодна із сторін не
заявить про її денонсацію.
Слід зазначити, що Україна не єдина країна, з якою були укладені угоди про
партнерство і співробітництво. Європейський Союз ініціював встановлення
офіційних торговельних відносин з новими незалежними державами, що утворилися
на теренах колишнього СРСР. Механізмами впровадження цих відносин і стали угоди
про партнерство і співробітництво з кожною із цих країн, які мали на меті
визначити принципи відносин між ЄС і кожною з нових незалежних держав /термін
«нові незалежні держави» використовується в цьому параграфі без включення до
нього Латвії, Литви та Естонії/. Зміст і сам текст таких угод практично
повністю співпадають, тому Угоду про партнерство і співробітництво можна
назвати своєрідною «типовою угодою» [141, 889]. У своїх зовнішньополітичних
відносинах Європейський Союз надає вагомого значення реалізації угод про
партнерство та співробітництво.
Однак, за своїм значенням угоди про партнерство та співробітництво поступаються
«європейським угодам», або угодам про асоційоване членство, укладеним ЄС та
його країнами-учасницями, з одного боку, і країнами Середземноморського регіону
та державами Центральної і Східної Європи, з іншого. На відміну від угод про
партнерство і співробітництво, основним завданням «європейських угод» є не лише
налагодження добросусідських та взаємовигідних партнерських і торгових
відносин, але і створення майбутнім країнам-учасницям ЄС сприятливих умов для
подолання перехідного періоду і прискорення процесу адаптації національного
законодавства до європейських стандартів [141, 889].
На початку дев'яностих років минулого століття Україна опинилась в такому ж
становищі стосовно ЄС, як й інші країни Центральної та Східної Європи, зокрема
Польща, Угорщина, Чехія та Словаччина. З цими країнами європейське
співтовариство, ще до того як більш
- Київ+380960830922