Розділ 2
Місце та роль антропологічного принципу в філософсько-правових напрямках ХХ
століття
2.1 Антропологічний принцип і аналітична філософія права
Філософсько-правова думка ХХ ст. не має одного генерального напрямку, у ній
існує плюралізм поглядів і тенденцій. Формування сучасних правових концепцій
відбувалося в загальному руслі зміни всієї культурної парадигми, яка
характеризувалась переходом від класичної форми філософії й науки до
некласичної. Цей перехід був зумовлений зростанням ролі творчого начала,
людської суб’єктивності в соціальних процесах при одночасному загальному
з’ясуванні меж втручання у внутрішній світ людини. Зазначені зміни можна
охарактеризувати як перехід від принципу суб’єктивності до принципу
інтерсуб’єктивності. Право в некласичній моделі характеризується виключенням
власне трансцендентального плану буття і запереченням визнання як його єдиного
носія моносуб’єкта. Справжньою реальністю тут є мова у значенні мовної
діяльності, комунікації. Матеріальний та ідеальний плани (як знак і значення) у
мові тісно переплітаються.
У сучасній філософії права помітного розвитку досяг соціологізм як спосіб
розгляду права виключно в соціальному контексті. У межах соціологізму право
розглядається не як статичний набір норм, а як процес, як соціальна дія людей.
У соціологізмі певним чином використовується антропологічний принцип права.
Право реалізується в процесі тлумачення, застосування і створення соціальних
норм, підкріплене юридичною силою дії, забезпеченою правовою санкцією політично
організованого суспільства. Але соціальні норми не функціонують автоматично,
їхня дієвість залежить від їх використання та інтерпретації людьми. Соціологізм
приваблював правознавців полемікою з аналітичними настановами попередньої
філософії права, критикою теорії суспільного договору, яка поєднувалася із
визначенням звичаєвого права як історично вихідного порядку.
У сучасній філософсько-правовій думці все виразніше виявляються антропологічні
тенденції відстоювання пріоритету особистості та суб’єктивних прав. На основі
антропологічного принципу права в правових концепціях багатьох країн закріплені
принципи гідного людського життя, свободи, рівності прав тощо. Ці норми
виводяться з уявлення про недоторканність людської гідності як критерію права і
як “людського виміру” основного закону, що і є виявом антропологічного
принципу. Підтвердженням цього можна вважати збільшення кількості теорій
справедливості (Ю.Габермас, Дж.Роус та ін.). Ідея людської гідності стала не
лише мірилом організаційно-структурних засад, а й способом проведення
демократичного процесу, становлення і вибору методу прийняття рішень.
Вітчизняні дослідники права вказують на одну з найхарактерніших ознак сучасної
західної філософсько-правової думки — понятійне розмежування і критичне
зіставлення прав і закону. Закон не є правовим, легітимним, якщо він не
узгоджений із правом. Досить помітними є також ідеологічна і практична
радикалізація протилежностей “право-неправо”, “право-свавілля”, “людина-влада”,
“людина-колектив”, “індивід-держава”, пошуки універсальних критеріїв права
тощо. Це істотно сприяло актуалізації ідей, цілей, цінностей юридичного типу,
праворозуміння, відродженого природного права. Водночас, попри розмаїття й
поліваріантності позицій і наукових концепцій філософсько-правової думки, все ж
можна вирізнити певні значущі концептуальні напрямки, властиві сучасній
філософії права, які безпосередньо не використовують антропологічний принцип
при побудові своїх теоретико-правових систем або суттєво обмежують його
використання.
Одним із таких найбільш поширених способів інтерпретації права, типів правового
мислення є правовий позитивізм, суть якого — в ототожненні права й позитивного
права, правопорядку як системи встановлених норм та історично сформованих
інститутів. “Тому об’єктом такого осмислення є виключно феномен позитивного
права. Феномени ж зверхпозитивного права не визнаються як правові й
заперечуються”, — констатує С.І.Максимов [130, с.34-35].
У розвитку юридичного позитивізму дослідники вбачають три основні етапи:
класичний позитивізм Дж.Остіна, “чисту теорію права” Г.Кельзена й аналітичну
юриспруденцію Х.Харта. Виділяються кілька видів правового позитивізму:
“етатистський” — позитивність права вбачається у встановленні його державною
інстанцією, а буття права існує в державних актах (договорах, законах,
постановах, звичаєвому праві); “психологічний” — позитивність права вбачається
в певних психологічних станах (“визнання”, “переживання належного”);
“соціологічний” — відшукує позитивність права у певних зовнішніх способах
поведінки (фактичному виконанні правових приписів суб’єктами права або в його
застосуванні певною групою людей).
Усе різноманіття позитивістських шкіл об’єднує, перш за все, те, що вони не
використовують антропологічний принцип права, тлумачать право із позицій
нейтральної “фактичності”, а не суб’єкта права, людини і всі вони мають
релятивістські тенденції. Класичний позитивізм Дж.Остіна не спирається на
антропологічний принцип права і не використовує його в осмисленні права.
Ключовим поняттям для позитивістів є не ідея, а факт, дані досвіду. Право —
позитивне, тобто існує фактично, дійсно. Позитивізм обмежується виявленням
зв’язків і відносин між зовнішніми ознаками правових явищ і посягає на ціннісну
нейтральність. Тому він використовує емпіричний, деструктивний та аналітичний
методи (Їх аналіз і використання в юридичній теорії дає С.І.Максимов [130,
с.40]). Суть останнього полягає в логічному і лінгвістичному аналізі юридични
- Київ+380960830922