РОЗДІЛ 2
ВПЛИВ НІМЕЦЬКОЇ ВІЙСЬКОВОЇ АДМІНІСТРАЦІЇ НА СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНЕ ЖИТТЯ УКРАЇНИ
1918 рік ознаменувався для України значними змінами як у внутрішній, так і у
зовнішній політиці. Складна зовнішньополітична ситуація підштовхувала Україну
до переговорів з Німеччиною, метою яких був вихід Української Народної
Республіки на міжнародну арену, визнання її іншими державами, припинення війни
та підписання миру. Український уряд прагнув утвердити незалежність УНР, яка
була проголошена ІV Універсалом 22 січня 1918 року, та отримати сторонню
підтримку іншої держави у боротьбі з більшовиками.
Німеччина, вступаючи у переговори з українською делегацією, прагнула
реалізувати певні цілі: по-перше, ліквідувати український фронт, перетворивши
Україну на свою союзницю. Це дозволило б Німеччині задіяти свої війська на
інших більш важливих напрямках. По-друге, Німеччина хотіла закріпити
незалежність України з метою послаблення Росії. По-третє, Німеччина сподівалася
отримати з України продовольство та сировину [112 Каменецький І. Німецька
політика супроти України в 1918 році та її історична генеза // Український
історик. – Нью-Йорк – Мюнхен. – 1969. – №1-3. – С. 80.]. Таким чином, інтереси
Німеччини в Україні зводились не лише до отримання продовольства та сировини.
Україна була потрібна Німеччині і як стратегічний партнер, за рахунок якого
можна було послабити Росію.
Майбутні продовольчі поставки з України до Німеччини, яка перебувала у
надзвичайно скрутному економічному становищі, відігравали важливу роль. 6
лютого 1918 року нарада представників Німеччини та Австро-Угорщини у Берліні,
на якій були присутні канцлер Гертлінг, генерал Людендорф, міністр закордонних
справ Кюльман та граф Чернін, прийняла рішення: „Враховуючи відсутність
продовольства в Австро-Угорщині і Німеччині, необхідно добиватися швидкого
підписання миру з Україною” [113 Цит. за: Карпенко О.Ю. Імперіалістична
інтервенція на Україну. 1918-1920. – Львів: Видавництво Львівського
університету, 1964. – С. 29.].
„Хлібний мир”, так назвав Берестейський договір граф Чернін, був підписаний у
ніч з 8 на 9 лютого 1918 року. При укладанні договору німецькі представники
розуміли, що потрібно створити умови для вивезення продовольства і сировини з
України, тобто звільнити її від більшовиків. Так, генерали Гофман та Людендорф
наголошували, що виконання договору можливе за умови надання військової
допомоги українському урядові [114 Гофман М. Записки и дневники. 1914-1918. –
Ленинград: „Красная газета”, 1929. – С. 137; Людендорф Э. Мои воспоминания о
войне 1914-1918 гг. – Т. 2. – М., 1924. – С. 132.].
Проте, в підписаному Берестейському договорі не йшлося про надання військової
допомоги УНР Центральними державами. Українська делегація навіть не піднімала
цього питання до підписання договору [115 Севрюк О. Берестейський мир (Уривки
із споминів) // Берестейський мир. З нагоди 10-тих роковин 9.ІІ.1918. –
9.ІІ.1928 р. Спомини та матеріали. – Львів-Київ: „Червона Калина”, 1928. – С.
259.]. Очевидно, українські дипломати в момент укладання договору боялися
показати неспроможність Центральної Ради самостійно вирішити ситуацію в
країні.
За свідченням М. Залізняка лише після підписання Берестейського договору (9
лютого 1918 року) українська делегація запросила генерала Гофмана на приватну
нараду. Державний секретар закордонних справ УНР
М. Любинський поставив перед Гофманом питання про надання військової допомоги у
боротьбі з більшовиками [116 Залізняк М. Моя участь у мирових переговорах в
Берестю Литовському // Берестейський мир. З нагоди 10-тих роковин 9.ІІ.1918. –
9.ІІ.1928 р. Спомини та матеріали. – Львів-Київ: „Червона Калина”, 1928 . – С.
136. ]. Неофіційний характер зустрічі був зумовлений тим, що українські
представники хотіли дізнатися позицію німців щодо цього питання напередодні
офіційного звернення.
М. Залізняк, Д. Дорошенко стверджують, що українські дипломати за згодою з
Центральною Радою просили надіслати в УНР військові частини, які були
сформовані з українських військовополонених у Німеччині („синьожупанників”). За
їх свідченнями, питання про надання допомоги німецькими військами не ставилося.
Проте, генерал Гофман заявив
М. Любинському, що Німеччина надішле в Україну німецькі війська [117 Дорошенко
Д. Історія України 1917-1923 рр. – Т. 1. Доба Центральної Ради. – Ужгород,
1932. – С. 323.]. Свою позицію Гофман аргументував тим, що для організації і
оснащення дивізій з українських військовополонених потрібно ще два місяці і
лише тоді вони змогли б успішно боротися проти більшовиків і вирушити на Київ
[118 Залізняк М. Вказ. праця. – С. 136.].
З метою прискорення приходу німецьких військ в Україну генерал Гофман
запропонував М. Любинському підписати офіційне прохання про допомогу. За
словами Д. Дорошенка, М. Любинський, поставлений перед фактом, підписав 9
лютого 1918 року складений німецькою стороною текст звернення – „Відозву до
німецького народу” [119 Дорошенко Д. Вказ. праця. – Т. 1. – С. 323.]. „У цій
тяжкій боротьбі за наше існування ми шукаємо допомоги. Ми глибоко переконані в
тім, що люблячий спокій і порядок німецький народ не зостанеться байдужим, коли
він дізнається про нашу нужду. Німецьке військо, що стоїть з боку нашого
північного ворога, має силу, щоб нам допомогти й своїм втручанням охоронити
наші північні межі від дальшого вбирання ворога”, - наголошувалося у документі
[120 Там само. – С. 334-335.]. Таким чином, німецьке військове командування
доклало зусиль, щоб все виглядало так, ніби ініціатором запрошення німецьких
військ в Україну були українські дипломати.
12 лютого 1918 року українська делегація звер
- Київ+380960830922