РОЗДІЛ 2
МЕНТАЛЬНІСТЬ ОБРАЗУ АВТОРА
ЯК СТИЛЕУТВОРЮВАЛЬНИЙ ЧИННИК
ТВОРЧОСТІ ЮРІЯ ФЕДЬКОВИЧА
2.1. Розвиток теорії ментальності образу автора
Ідіостиль письменника, як і мовна особистість взагалі, формується як
особистісними, так і загальнонародними рисами мовної практики у конкретному
мовному і суспільно-політичному середовищі. З’ясування цих рис і їх впливу на
митця та продукт його діяльності становить як спеціальний, так і суспільний
інтерес.
У сучасному мовознавстві актуальним є вивчення мовної особистості через призму
національної свідомості автора художнього тексту. Від часу української
державності в україністиці спостерігаємо стійкий інтерес до вивчення
українського національного характеру. Ця проблема досить актуальна для України,
де тисячоліттями нищилася національна ідея.
Напрямок досліджень, який актуалізував зв’язок мови з мисленням людини,
започаткував у перші десятиліття ХІХ ст. Вільгельм фон Гумбольдт. Згодом цей
психологічний напрям трансформувався в антропоцентричну парадигму мовознавства,
у якій людська особистість постає у контексті психологічного та
етносоціологічного розвитку. Мовна особистість, як свідчать праці В.Гумбольдта,
– багатогранна сутність, важливий функціональний аспект діяльності якої –
збереження та передача мовного багатства, духовна творчість. Адже „мова народу
є його дух, і дух народу є його мова, і важко уявити собі що-небудь тотожніше”
[57, с.68 ]. Такий висновок вчений-мовознавець В.фон Гумбольдт зробив на основі
порівнянь багатьох мов. Становлення людської особистості взагалі вчений
розглядає в єдності з формуванням мовної особистості, а не мови, взятої поза
особистітстю, тому що мову творить народ, індивідуально й коллективно. І ні в
чому іншому, як саме в слові, не віддзеркалюється так яскраво й промовисто
історія народу, його культура, характер. Ми ж розглядаємо образ автора як мовну
індивідуальність, яка використовує словесно-образну систему української мови.
Гумбольдт визнавав наявність особистостей, здатних сприяти розвиткові мови; на
його думку, такі особистості – це лише частки душі нороду, яка виражає себе в
певній національній формі мови. Кожна мова визначає світогляд і характер
народу. Учений вважав, що мова не є прямим відображенням реальності, а що в
мові здійснюються акти інтерпретації.
Ідеї В.Гумбольдта отримали розвиток у вченні О.Потебні. Зокрема, на нього
справила вплив теза послідовника і учня В.Гумбольдта Г.Штайнталя: „Суттєвим
визначенням людської душі є те, що вона не є відокремленим індивідом, а
належить певній спільноті, а саме, у першу чергу, – тілесно і духовно – певному
народові” [цит. за: 57, с.70]. Суттєвої трансформації у концепції О.Потебні
набуло твердження В.Гумбольдта про тотожність мови і “духу народу”. Потебня
погоджується з тим, що дух без мови не можливий, і дає цьому поняттю таке
уточнення: “Прийнявши дух в розумінні свідомої розумової діяльності, що
передбачає поняття, які утворюються за посередництвом слова, ми бачимо, що дух
без мови не можливий, бо сам утворюється за допомогою мови і мова в ньому є
першою за часом подією” [154, с.37]. Ця думка є суттєвою для розуміння
національної природи мовної особистості, у нашому випадку – образу автора.
В.Кононенко зауважує: “Образне світосприйняття, відбите в художньому тексті,
передбачає врахування і ступеня етнічності автора і читача, їх знання матеріалу
оповіді, власних переконань тощо” [88, с.29].
У середині 60-х років оформився такий напрям наукових досліджень, як коґнітивна
антропологія, чи, як її ще називають, “етнонаука”, яка зосередила об’єкт
дослідження на способах мовної організації та осмисленні довкілля. За
визначенням Р.Кіса, “сигнали з довкілля, у тому числі на рівні
сенсорно-перцептуального сприймання, не значущі для суб’єкта, якщо вони не
зазнали коґніції у свідомості через групування розмаїтих і різнорідних сигналів
на підставі культурно, а отже, і мовно зумовлених прикмет-сиґніфікатів” [76,
с.98]. Отже, ментальність людини не може формуватися без урахування
позавербальних чинників, системи символів, що їх обов’язково враховуємо при
аналізі чинників творення мовного образу автора.
Історик і лінгвіст Д.Овсянико-Куликовський у 1902 році зазначав, що
“національність разом з мовою перетворюється в ту психологічну форму
особистості, яка надає їй своєрідного душевного складу” [143, с.286]. Ця думка
дає додаткові підстави для обстоювання необхідності врахування специфіки
національного характеру при характеристиці мовного образу художника слова.
Дотримувався концепції соціальної сутності психології мовців і Бодуен де
Куртене, який писав: “Мова існує тільки в індивідуальному мозку, тільки в
психіці індивідів чи осіб, що входять до даного мовного суспільства” [27,
с.385]. Понад те, він вважав, що жодної мови практично “взагалі не існує, що
існують як психічні реальності тільки індивідуальні мови, точніше,
індивідуальні мовні мислення” [27, с.385]. Вважаючи, що світ людей становить не
що інше, як сукупність соціальних угруповань, Бодуен де Куртене вказує, що люди
мають спільні психічні властивості, і в цих властивостях закладені умови для
зміни і мови взагалі, і мови певного племені чи певного народу зокрема.
Безсумнівно, без урахування впливу тих чи інших етнічних рис на мову, без
опрацювання національно-мовної своєрідності не можна у всій повноті усвідомити
модель розвитку конкретно взятої мови, зокрема мови письменника. В.Кононенко
зазначає: “Дослідження народної самосвідомості в мовних вимірах, у свою чергу,
поглиблюють відомості в обширі народної етики, естетики, філософії. Формують
тим самим компл
- Київ+380960830922