РОЗДІЛ 2
Розвиток граматичної думки в ХVIII ст.
Граматична думка, як і словникарство, сягає часів Київської Русі. Після
запровадження християнства поширюється старослов’янська мова, у яку відразу ж
почали вкраплятися живомовні елементи (старослов’янська мова “руського ізводу”
або церковнослов’янська мова) [154, 31].
Оскільки Київська Русь, на відміну від західної Європи, входила до
візантійської культурної орбіти, поява перших граматичних відмінностей у
східних слов’ян зумовлена грецькою граматичною наукою.
Перше знайомство в Київській Русі з грецькою граматичною думкою припадає, за
твердженнями В.В.Німчука та В.В.Колесова, на другу половину ХІ ст. [151, 11;
78, 208]. Уже в цей період в Україні-Русі існували певні граматичні розробки
грецької мови, яку вивчали з практичною метою – для спілкування з
візантійськими політиками й купцями, а також для перекладу найважливіших
церковних богослужбових книг, однак жоден такий текст не зберігся [151, 12].
Відомо, що вітчизняні посібники з латини з’явилися лише в XVIII ст.
Орфографічним (власне графічним) питанням – походження слов’янської азбуки,
правильному написанню тієї чи іншої літери, уславленню засновників слов’янської
писемності, необхідності її внормування і кодифікації – присвячено болгарські
мовознавчі трактати “W писменехъ черноризца Храбра” і “Сказаніе из"вліенно w
писмене(х)...” болгарського і сербського філолога Костянтина Костецького, які в
ХІV – ХV ст. поширювалися в українських землях. До ХVІ ст. основним завданням
була текстологічна, палеографічна, словникова робота над текстом [78, 211].
Новий етап розвитку мовознавства відкрила, надрукована у Вільні 1596 р.
“Грамматіка славенска#” Лаврентія Зизанія – перший в українському мовознавстві
унормований підручник церковнослов’янської мови. Автор уперше поділив
слов’янські іменники на відміни, а дієслова – на дієвідміни, відкрив у
слов’янській іменниковій системі орудний відмінок, уперше сформував правила
орфографії. “Як перша спроба опрацювання фонетичної й морфологічної системи
церковнослов’янської мови, виявлення її специфічних особливостей, “Граматика”
Л.Зизанія була значним кроком уперед у вітчизняній і слов’янській філології”
[151, 88].
Вершиною староукраїнського мовознавства стала, надрукована 1619 р. “Грамматіка
Словенски# правильноє сvнтагма...” М.Смотрицького, де граматист подав повний і
докладний курс граматики церковнослов’янської мови східнослов’янської редакції
[152, 6.]. Він увів як частину мови вигук, виділив категорію дієприслівника,
відкрив місцевий відмінок, поділив іменники на п’ять відмін, а дієслова – на
дві дієвідміни. Ця фундаментальна й доволі оригінальна праця справила значний
вплив на розвиток вітчизняного й усього слов’янського мовознавства [151, 137–
142; 162, 20].
Східні слов’яни з давніх-давен мали сталу традицію підготовки дітей до вивчення
елементів граматики. Завжди необхідними були шкільні підручники, букварі, де
крім букварного матеріалу, вміщували й важливі елементи для опанування
граматики церковнослов’янської мови. Першою відомою друкованою книгою такого
характеру став “Буквар” 1574 р. Івана Федорова [151, 37 – 38]. Ці традиції
зберігаються й у XVIII ст. [27, 472 – 473].
Так, 1705 р. в Києво-Печерській лаврі надруковано працю, яка має назву
“Граматика или ученіе писмени кни(ж)него” (Уч.). Вона тривалий час зберігалася
в університетській бібліотеці в Упсалі (Швеція). Про це видання вперше
повідомили бібліографи Т.А.Бикова і М.М.Гуревич [159, 46], подавши короткий
бібліографічний опис пам’ятки. Пізніше про цей рукопис згадує Я.П.Запаско в
своїй монографії “Мистецтво книги на Україні в XVI-XVIII ст.” [75, 155]. Лише
1975 р. пам’ятку охарактеризував та видав факсимільним способом Костянтин Біда
[13]. Незважаючи на те, що працю названо “граматикою”, насправді, вона є
поширеним типом букваря. Варто відзначити, що протягом XVIII ст. було видано
понад 10 букварів, більшість з яких неодноразово перевидавалися. Вони
призначалися не тільки для опанування науки читання, а й повинні була
виконувати роль посібників до вивчення щоденних молитв та головних засад
християнської віри.
У XVIII ст. мовознавці, продовжуючи традиції попередніх періодів, у своїх
працях намагалися розкривати нові, недосліджені аспекти розвитку української
лінгвістики в Україні та за її межами.
2.1.“Граматика славенскаго языка” Я.Блоницького
Помітне місце в історії українського мовознавства XVIII ст. займає постать
Якова Блоницького, але він досі залишається маловідомим лінгвістом.
Життєвий шлях Я.Блоницького вивчений порівняно добре. Народився він 27 січня
1711 р. у містечку Орловці (тепер Городищенський р-н Черкаської обл.).
Початкову освіту Яків здобув удома від батька. У 1724 р. вступив до
Києво-Могилянської академії, де 1729 р. постригся в ченці й продовжував далі
навчатися [16, 217]. Після закінчення Академії працював викладачем риторики в
Тверській семінарії. З 1743 р. призначений викладачем грецької мови до
Московської слов’яно-греко-латинської академії. Як зазначає С.К.Булич,
Я.Блоницький у цій академії був також першим викладачем єврейської мови [25,
468].
З 1751 до 1761 рр. удосконалював на Афоні знання грецької та
церковнослов’янської мов. Тут дослідив близько 40-ка слов’янських літературних
пам’яток, зіставляючи їх з грецькими текстами. У результаті уклав два словники:
“Лексиконъ еллино-славенскій” та “Лексиконъ славено-еллино-латинскій” [149,
68]. На Афоні протягом 1754 – 1761 року Я.Блоницький написав “Грамматїку нову
старагw и славнагw #зыка славенскагw, въ книгахъ церковныхъ доселh нерастлhна
состо#щагw, краткими,
- Київ+380960830922