РОЗДІЛ 2
СОЦІАЛЬНО - ФІЛОСОФСЬКІ ВИМІРИ ТЕХНОКРАТИЧНОЇ СВІДОМОСТІ
2.1 Основні витоки технократичної свідомості
Традиційно технократична свідомість розуміється як певна світоорієнтація, яка
ставить стрижневим науково-технічний фактор і абсолютизує роль
науково-технічних фахівців у керуванні суспільством [212, 43]. На теоретичному
рівні технократична концепція уявляється логічно найбільш завершеним варіант
технологічного детермінізму - методологічної настанови, що приписує вирішальне
значення в розвитку суспільно-економічних структур зміні технічного і
технологічного боку виробництва. У найбільш радикальному варіанті подібна
настанова уявляє технічну цивілізацію як існуючу незалежно від людини і
суспільства і, яка має свою логіку розвитку, прогресивного удосконалювання.
Людина лише матеріалізує технічний розум, який визначає соціальний розвиток,
виходячи з принципів оптимальності, системності, ефективності і т. ін. Звідси і
власне класична ідея технократії (грец. - влада майстерності) - ідея про
можливість і необхідність влади, заснованої на знанні, компетентності; про
можливості заміни політичного рішення раціонально-технічним рішенням.
Подібні технократичні уявлення мають новоєвропейське походження, тому що
органічно пов’язані з науково-технічним розвитком Заходу. Однак, багато
вітчизняних і західних дослідників пов’язують феномен, який розглядається уже з
античністю, якій притаманний високий статус раціонального знання, ретельна
розробка методу пізнання, дослідження діалектики понять і логіки умовиводів,
відрефлексована опозиція “мети – засобу”, “кількості – якості”, “технесофія” і
т. ін. Таким чином, “антична філософія виявляє гносеологічну матрицю техніцизму
в вигляді архетипу інструментального підходу” [202, 49]. З іншого боку,
розробляються утопії “правління освічених”, рекомендації з техніки політичного
мистецтва і цей феномен починає осмислюватися як соціально-політичний,
реалізуючись пізніше в праві і раціональній бюрократичній організації римської
античності. Подібні факти наводять деяких дослідників на думку, що і Платона, і
перших юристів можна віднести до перших технократі [60, 36]. Ілюзії
актуалізуються тим, що саме античне “техне” стало стрижневою основою поняття.
Звичайно, ніщо не виникає на порожньому місці, і при бажанні можна говорити і
про релігійно-міфологічну передісторію технократизму. Так, в своєй історії
людство неодноразово суттєво змінювало свої суб”єктивні уявлення як про себе,
так і про своє відношення з природою, особливо, коли об”єктивний результат
людської діяльності все більш явно не збігався в достатній мірі з суб’єктивними
задумами людей. Можна припустити, що один з наших зламних моментів духовного
життя суспільства і став певною передумовою на шляху до виникнення
технократичної свідомості. Суттєвий духовний злам, що переживався європейською
культурою, пов’язаний з переходом величезних регіонов світу від язичництва до
християнства. Язичництво віддзеркалювало заглибленість людського духу в світ
оточуючої природи і його майже повну залежність від обожнюваних стихійних сил
природи. Ця єдність духовного та матеріального якраз і задавала міфологічне
уявлення про людство як про живу гілку, що виросла з могутнього стовбура живої
природи. А оскільки для міфологічної свідомості людський організм народжується
безпосереднім чином самим природним організмом, остільки в межах тієї
свідомості відтворювався стан, який Г.Гегель назвав станом невинності, що ще не
була затьмарена штучним, технічним опосередкованим перетворенням природи
людиною на шляху піднесення людини понад природою. Між тим в християнстві
людина стала розглядатися як духовна істота, яка створена за божественим
образом і подобою, тобто людина-творець. Але сувора раціональна реконструкція
повинна уникати регресії в “дурну нескінченність” і виходити з корінних,
фундаментальних метаморфоз у сфері історичного і логічного, що призводять до
нового світорозуміння. Означені вище висновки засновані на штучному
вичленовуванні і гіпертрофованій інтерпретації у світлі сучасних ментальних
настанов, елементів античної думки. Світогляд греків був достатньо гармонійним,
відповідним і в гносеологічному, і в соціологічному плані. У ньому істина
ототожнювалася з добром і красою, а поняттям «техне» позначалося безліч речей і
явищ: від практичних знань і ремісничої майстерності до високого мистецтва і
витончених мистецтв. “Техне” навіть зближалося з “фюсисом” (природою), але як
свідоме надбання, «розкриття потаємного», “сфера істини”, за словами М.
Гайдеггера. Однак “техне” було підкорено “епистемі” (теоретичному знанню) і
навіть протиставлялося йому. Висока класика античності виходить з пріоритету
інтелектуального споглядання “ідей” або “форм” - як вищої чесноти. Греки бачили
багатоаспектність технічного початку духу. Платон розміщує розум
(логіко-дедуктивний компонент свідомості) між “ідеєю” і “розсудком”. У своїй
утопії він скоріше негативно ставиться до мистецтва, вважаючи його некоректним
наслідуванням справжньому буттю. Арістотель порівнює ремісників з “неживими
предметами”. Душа ремісника, на думку греків, обмежена, зломлена і виснажена
грубою працею. К. Поппер зауважує, на тому, що “Платон використовував термін
“механічний” (banausic), щоб позначити плебейський, злидарський стан розуму.
Арістотель розширює презирливе використання цього терміна і підводить під нього
усі види діяльності, які не є чистим хоббі” [155, 35].
Таким чином, унікальне, таке, що прагне споглядально “схопити” істину, що
вислизає, яке дивує світ, мислення античності, навряд чи можна ототожнити з
мисл