Розділ 2. Особливості розвитку бібліотечної термінології у другій половині XX
століття
2. 1. Еволюція бібліотечної термінології під впливом розвитку
інформаційно-комунікаційних технологій
Еволюцію бібліотечної справи в другій половині XX ст. можна простежити, перш за
все, через еволюцію її основних базових термінів та понять. У другій половині
XX ст. відбулися суттєві зміни в характері інформаційних потреб суспільства, в
виробництві документів, якими ці потреби задовольнялись, в організаційних
основах роботи бібліотек, в професії бібліотекаря. Як і в будь-якій іншій
галузі, в бібліотекознавстві наявність тільки йому притаманної системи понять,
закріпленої спеціальними термінами, відіграє, за визначенням Н. І. Тюліної,
«роль верстовых столбов эволюции» [306, с. 19]. Нові поняття з’являються тоді,
коли здійснюється перехід того чи іншого нововведення зі стадії експерименту в
стадію практичного впровадження. Ідея, що міститься в експерименті, ніби
проростає в інтелектуальну сферу галузі, закріплюється в професійному
менталітеті, що стимулює її подальше поширення та використання.
Активний розвиток бібліотечної справи та її термінології у другій половині
XX ст. першочергово був пов’язаний з проблемами фондів. Теоретичні та
термінологічні основи організації бібліотечних фондів напрацьовувалися
поступово, проте довгий час на перший план висувалися лише питання технології.
Становлення органів НТІ та організація в їхній структурі
довідково-інформаційних фондів значно розширили типово-видову структуру фондів,
сприяли виникненню нових видів документів. Відмінності бібліотечних фондів від
довідково-інформаційних фондів органів НТІ були пов’язані з потребами фахівців
у конкретній науковій інформації, яка зазвичай знаходилася в таких видах
документів: патенти, стандарти, промислові каталоги, препринти, звіти про НДР,
дисертації, переклади, інформаційні листки тощо. На той час існували різні
точки зору стосовно складу бібліотечних та довідково-інформаційних фондів,
принципово відрізнялася і їхня термінологія [52, c. 17–32].
І. М. Фрумін, характеризуючи книжкові фонди бібліотек, наголошував на тому, що
до їхнього складу ми відносимо книги та інші види видань, надруковані «наборным
и безнаборным способом» [323, c. 64]. Однак більшість спеціалістів, в першу
чергу, фахівці з теорії формування бібліотечних фондів відстоювали іншу точку
зору. Так, Ю. М. Столяров стверджував, що саме поняття «документ» (а не
«книга») – атрибут бібліотеки як системи [268, c. 44]. Ю. А. Гріханов вказував,
що сьогодні заперечення проти цього терміну можна розглядати не інакше як
анахронізм [61, c. 61]. За визначенням В. І. Терьошина під бібліотечним фондом
слід розуміти сукупність, множину різних творів друку (книг, журналів, газет,
стандартів і т. д.), а також неопублікованих і аудіовізуальних матеріалів,
дібраних бібліотекою відповідно до її завдань, профілю і типу, організованих
визначеним чином з метою повного і якісного обслуговування читачів [295, c. 4].
Під впливом критики термін «бібліотечний фонд» уточнювався, і отримав офіційний
статус у ГОСТ 7.26–80, де з’явився вислів «твори друку та інші документи»
[59].
У зв’язку з розвитком нових форм носіїв інформації (мікрофільми, мікрофіші,
звукозаписи, магнітні стрічки тощо) головна ознака бібліотечних матеріалів –
спосіб їх виробництва, якому відповідав термін «твори друку – видання
поліграфічного виробництва, отримане друкуванням або тисненням» втратила сенс
(ГОСТ 16447–78). Таке визначення мало принциповий характер, тому що за ним
стояла нова концепція бібліотечного фонду. Ця зміна офіційно була зафіксована в
кінці 70-х – на початку 80-х років у ряді міжнародних документів, в яких
терміну «publication» давалося нове тлумачення –інформація записана будь-яким
способом, здійснена будь-яким шляхом і засобами для громадського поширення,
видавання та продажу [367].
Розвиток інформатики та інформаційного підходу призвів до того, що термін
«документ», який використовувався раніше лише для документаційної інформації
адміністративного характеру, став універсальним. Розробка загального поняття
«документ» і перших пов’язаних з ним фундаментальних теоретичних побудов
належить П. Отле, який розпочав займатися цим питанням ще в кінці XIX ст. Для
назви науки про документ він запропонував три синоніми: бібліологія,
документологія, документація [188, c. 196–257]. Впровадження в міжнародній
практиці терміну «документ» було одним з аргументів на користь введення його в
словник як узагальнюючого для всіх різновидів матеріалів, які зібрані в
бібліотечних фондах.
Журнал «Библиография» упродовж декількох років веде дискусію стосовно
прикметників, похідних від терміна документ, які передають різні змістові
відтінки вихідного поняття. Так, наприклад, досить чітку градацію
документознавчих термінів запропонував О. П. Коршунов [127, c. 156–157]. В
основі бібліографічної терміносистеми він виділив чотири терміни, похідні від
документа: «документний», «документований», «документарний» і «документальний».
Розглядаючи ці терміни, Ю. М. Столяров визнав термінологічний ряд,
запропонований О. П. Коршуновим, та долучив до нього ще три терміни:
«документаційний», «документовий» та «документографічний». Автор зазначив, що у
результаті такого ділення термінів можливо і достатньо, але поняттєві проблеми
галузі вони не вирішують. Необхідно продовжувати пошук коректних термінів,
кількість яких все ще збільшується, збагачувати професійну мову, приводити її у
відповідність зі змістом наук документально-комунікаційного циклу [273, c.
64–68].
Найвагоміші здо
- Київ+380960830922