РОЗДІЛ 2. ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ЧИННИК ГЕОПОЛІТИЧНОЇ СТРАТЕГІЇ УКРАЇНИ
2.1. Сучасні євроінтеграційні виклики
Вихід України на зовнішню арену як повноцінного суб’єкта міжнародних відносин
обумовив пошук пріоритетів та оптимальної конфігурації зовнішньополітичних
зв’язків. Взагалі, поява незалежної держави в центрі Європи спричинює
ймовірність територіально-економічних і ресурсних втрат для сусідніх країн.
Коли ж нова держава утворюється великим за чисельністю народом, йдеться про
впливовий і самостійний чинник, який здатний сприяти збалансуванню відносин у
складному і неспокійному регіоні. Професор політології Збігнєв Бжезинський
назвав створення суверенної української держави однією з найважливіших
геополітичних подій ХХ століття на Старому континенті, після розпаду
австро-угорської імперії та поділу Європи на два блоки у 1945 році [7].
У глобальному процесі „Україна може „плисти за течією”. Але в такому разі
питання, що стосуються нашої держави, вирішуватимуть інші країни, а ми лише
будемо виконувати відведену для нас роль. Аби цього не сталося, Україні
необхідна чітко визначена стратегія зовнішньої політики. „Вибір Україною своїх
основних (стратегічних) партнерів – це питання ефективності нашого включення в
існуючу систему розподілу функцій та ролей у сучасному геополітичному та
геоекономічному просторі. Він ґрунтується на стратегічному баченні шляхів
розвитку держави, обумовленому чітким усвідомленням її інтересів і шляхів їх
реалізації” [27, с. 38].
У цьому контексті геополітична стратегія розглядається як „сукупність напрямків
внутрішньополітичної та зовнішньополітичної діяльності держави на міжнародній
арені. Геостратегія є невід’ємною частиною доктрини національної безпеки, а
також містить технологію поведінки держави для досягнення своїх цілей у
геополітичному та геоекономічному просторі” [2, с. 438].
Низка науковців вважають, що в перші роки незалежності „європейський вибір”
було проголошено швидше як антиросійський, ніж власне прозахідний. На той
момент Україна, не маючи належних геополітичних доктрин та досвіду їх втілення,
а також знесилена багатовіковим московським підлеглим періодом, будь що
намагалося дистанціюватися від Росії.
Інтеграція України в Європу в суспільній свідомості посіла місце комунізму,
після досягнення якої відразу всім і назавжди стане добре. До певної міри Захід
та СРСР для українця — два відомих комфортних стани. СРСР — у минулому, Європа
— в майбутньому. Для більшості виборців немає жодного протиріччя в тому, що
вони шкодують за розпадом СРСР і підтримують інтеграцію до Європи. Одні й ті ж
самі люди без жодного сумніву підтримували антизахідні заяви кандидата в
президенти Л. Кучми на виборах 1994 року і його наступні кроки, спрямовані на
зближення з Заходом. Як зазначає науковець Євген Камінський, з розпадом
Радянського Союзу зацікавленість українських громадян у зовнішньополітичних
аспектах діяльності України „часто-густо носить „споживацький” характер, тобто
базується на протилежних сподіваннях, типу „Захід нам допоможе” або „вихід – у
відновленні Союзу” [130, с. 83].
В результаті, за п'ятнадцять років занадто частого вживання словосполучення
„європейська інтеграція” набуло великої кількості різних змістів та контекстів,
з ним пов'язаних [131], а із завдання практично-політичного воно перетворилося
на міф з усіма наслідками, що витікають з цієї трансформації. Лише згодом
українська політична еліта усвідомила, що зовнішньополітичні засади держави
повинні грунтуватися на реальних, а не віртуальних чинниках і що
торговельно-економічні відносини – впливовий фактор зовнішньої політики [24].
Початок процесу євроінтеграції було покладено підписанням 26 лютого 1992 року
Гельсінського Заключного акту. Ця юридична процедура, по-перше, засвідчила
визнання незалежної України іншими країнами. По-друге, поклала початок реальній
діяльності України в європейських структурах як рівноправного члена світової
спільноти в переговорах і пошуках ефективних шляхів досягнення безпеки та
ефективного рівня співробітництва на європейському континенті. У тому ж році
було порушено питання про вступ до Ради Європи, але вимоги цієї організації
видалися для адміністрації президента Л. Кравчука надмірними, і про РЄ забули
[96].
Основні інтеграційні рішення були прийняті вже за президента Л. Кучми, який на
початку свого президентства (1994 р.) розглядався і позиціонувався в ЗМІ як
проросійський політик. Україну прийняли до РЄ, почалося активне співробітництво
з міжнародними фінансовими структурами (Міжнародний валютний фонд, Світовий
Банк), відносини з НАТО було оформлено у вигляді програми „Партнерство заради
миру” та Хартії про особливе партнерство [96].
Початком партнерських відносин України та ЄС можна вважати 1993 рік, коли
постановою Верховної Ради „Про основні напрямки зовнішньої політики України”
було проголошено, що „перспективною метою зовнішньої політики України є вступ
до ЄС”. Проте в українській політиці „багатовекторності” ця мета виділялась
лише як одна з кількох досить суперечливих. Первісні протиріччя проголошених
цілей призводять в подальшому до невідповідності цим цялям інструментів і
механізмів, що використовувались для регулювання двосторонніх відносин Україна
– ЄС [132].
Розвиток взаємовідносин між Україною і ЄС ускладнювався вимогами Брюсселя
відмовитися від ядерної зброї й набути статусу без'ядерної держави. Іншими
гострими проблемами, що спричинювали тертя між Україною і Євросоюзом, були
питання закриття Чорнобильської АЕС і забезпечення ядерної безпеки нових
реакторів. Підписання у Москві у січні 1994 року Угоди між США, Росією й
Україною про виведен
- Київ+380960830922