Розвиток зв'язного мовлення учнів 5-7 класів засобами музики і живопису.

Розділ 2
практичне використання засобів мистецтва
на уроках української мови
2.1. Застосування засобів мистецтва в лінгводидактичній літературі
Розробка системи роботи з розвитку зв’язного мовлення учнів засобами музики і
живопису потребує ґрунтовного аналізу проблеми в працях педагогів і
методистів.
В основі використання засобів музики і живопису на уроках української мови
лежить ряд дидактичних принципів: науковості, систематичності та
послідов­ності, наступності та перспективності, зв’язку теорії з практикою,
навчання з вихованням, доступності, наочності тощо.
Г.П.Шевченко [211, с. 42–46] виділяє принципи взаємодії мистецтв, реалі­зація
яких сприяє формуванню цілісного погляду на образну природу художніх явищ:
єдності, урахування специфіки кожного виду мистецтва, взаємозв’язку чуттєвого й
логічного, урахування вікових особливостей учнів, творчої активності. Науковець
називає також типи взаємодії видів мистецтва в педагогічному процесі, які
відображають історично зумовлені типи худож­ньо­го синтезу: міжпредметні
зв’язки, корелятивний тип (чуттєвий), інтегра­тивний,
кореля­тивно-інтегративний, творчо-утворюючий (творча діяльність школярів).
В умовах відродження української культури виникає потреба враховувати принципи
етнопедагогіки, визначені М.Г.Стельмаховичем [185]: народності, історизму,
гуманності, демократизму, культуровідповідності, збе­ре­ження мовної єдності,
емоційності, стимулювання словесного само­вдосконалення школярів.
Міжпредметним зв’язкам, збагаченню духовного світу засобами мистецтва приділяло
увагу багато зарубіжних і вітчизняних педагогів. У зв’язку з цим наголосимо на
поняттях “інтегроване навчання” та “міжпредметні зв’язки” в історичному
аспекті, які вживалися як синоніми.
Практична реалізація міжпредметних зв’язків у процесі викладу навчаль­ного
матеріалу належить Я.А.Коменському [92]. Наслідуючи сенсуалістичну філософію, а
також узагальнивши досвід братських шкіл України й Білорусії в ХVІ–ХVІІ
століттях, педагог в основі пізнання розглядав чут­тєвий досвід, а в навчанні –
міжпредметні зв’язки. Такий підхід він пояснював тим, що знання виростають з
одного коріння – нав­ко­лишньої дійсності, тому повинні вивчатися у зв’язках.
Частково використання міжпредметних зв’язків розглядали педагоги Ж.-Ж.Руссо,
Й.Г.Песталоцці, Ф.А.Дистервег [205], приділяючи увагу застосуванню засобів
мистецтва, які, на їх думку, сприяють формуванню в учнів системи понять.
Відомий німецький філософ-просвітитель Й.Г.Гердер [205] розвивав ідею духовного
розвитку людини через засвоєння нею культури – мови, релігії, мистецтва, науки,
ремесел, сімейних відносин, традицій і звичаїв.
Серед вітчизняних педагогів і просвітителів прихильниками використання
міжпред­метних зв’язків були Г.С.Сковорода, Я.П.Козельський [3].
Г.С.Ско­во­рода відводив важливу роль у навчанні музиці, зокрема народним
пісням, живопису, як засобам естетичного виховання. Він висміював бать­ків, які
відходили від народних звичаїв і традицій. Сам педагог широко користувався
традиційними засобами передачі педагогічної муд­рості, залучаючи молодь до
роздумів, сприйняття моралі, мав значний вплив на розвиток окремих жан­рів
народнопоетичної творчості (пісні, байки), формування етнопе­да­го­гіч­них
уявлень населення, удосконалення системи філософських поглядів на суспільство,
людину і її духовність, розвиток культури слов’янських країн і народів [185].
Т.Г.Шевченко [185] започаткував використання народнопоетичних творів у бук­варі
для читання й виховання справжніх патріотів. Виключна вимогливість до особистої
творчості, фольклору й етнопедагогіки дали змогу переважній біль­шості спадщини
поета стати народною: зафіксовано близько 80 пісень на його слова і понад 105
варіантів до них.
У ХІХ столітті М.І.Пирогов розробив принципи поєднання наочності й слова.
Учений зазначав, що для навчання й виховання май­бут­нього покоління необхідно
наочне навчання взяти до серця, ознайомиться з ним шляхом роздумів і досвіду й
покласти в основу викладання [3].
Значним кроком в інтеграції навчання були наукові та навчальні книги
К.Д.Ушинського [200, 201]. Він дав глибоке психо­логічне обґрунтування значенню
наочних відчуттів для розвитку мовлення учнів. Інтегрувавши письмо й читання,
педагог створив аналітико-синтетичний метод навчання грамоти. Він зазначав, що
одним із інтенсивних шляхів отри­ман­ня високої якості знань є об’єднання
дисциплін, що вивчаються. Доки різні предмети навчального курсу будуть
викладатися без взаємозв’язку, вважав педагог, навчання не буде суттєво
впливати на духовний розвиток дітей [201]. К.Д.Ушинський надавав великого
значення картині як засобу, що допомагає формувати в учнів мовленнєву культуру.
Звідси педагог вивів головне завдання навчання – учити дитину правильно
спостерігати й збагачувати душу повними, яскравими образами, які потім стають
елементами її мислення. К.Д.Ушинський багато уваги приділяв психології емоцій,
ураховуючи їх значення в навчанні й вихованні дітей. У його книгах є ряд
цікавих висловлювань про шляхи емоційно­го впливу на школярів, виховання їх
почуттів. Заслуговують на увагу думки К.Д.Ушинського про ве­лику рухливість
емоційних процесів, швидкий перехід від одних переживань до інших [201].
У XIX–XX століттях міжпредметні зв’язки в процесі навчання вико­ристовували
відомі педагоги й письменники: Л.М.Толстой, В.П.Острогорський, Х.Д.Алчевська,
Т.Г.Лубенець, С.Ф.Русова, Б.Д.Грінченко, С.В.Васильченко, Я.Ф.Чепіга,
Г.Г.Ващенко та інші [3, 32, 33, 147, 185, 205].
Вагомими є праці С.Ф.Русової з питань національного мистецтва та його
призначення в системі освіти та виховання.