РОЗДІЛ III
НАПРЯМИ ДІЯЛЬНОСТІ МІЛІЦІЇ ДОНБАСУ У 1965-1970 рр.
Серед найважливіших проблем будь-якої держави є найголовніша – захист правового
порядку, забезпечення реальної безпеки громадян, боротьба з різними видами
злочинності. При цьому повинні бути забезпечені принаймні дві умови. Перша –
повна, об’єктивна інформація про стан злочинності в державі, друга – методи
боротьби зі злочинністю самі по собі мають бути бездоганні з точки зору їх
законності і обґрунтування [143, c.39].
Слід зазначити, що умови із забезпеченням першої із зазначених умов в Україні
не завжди були сприятливими. Так, за часів Української Народної Республіки і в
перше десятиліття Радянської влади в нашій державі не існувало фактично ніяких
заборон щодо опублікування кримінальної статистики. У центральних та місцевих
газетах, у різних часописах систематично з’являлися статті, кореспонденції про
стан злочинності і стан боротьби з нею. Але починаючи з 1930 р. у колишньому
Радянському Союзі офіційна кримінальна статистика була таємною і не
оголошувалась, а тому більшість населення не знала дійсного стану справ у цій
галузі [139, c.147].
Тому є декілька причин. По-перше, в умовах боротьби з класовим ворогом
радянська влада вважала недоцільним лякати громадськість, яка і без того жила у
постійному жаху перед широкомасштабними репресіями, неприглядною статистикою.
По-друге, багато вчених-юристів, партійних діячів підтримували погляд, що в
соціалістичному суспільстві немає злочинності як соціального явища, а є окремі
злочини, що при соціалізмі немає соціальних причин злочинності.
Репресії пройшли, але інерція приховувати кримінальну статистику залишилася, і
ще більше ця практика розцвіла під час брежнєвського „застою”, причиною чому
було погіршення криміногенної ситуації взагалі в країні та на місцях зокрема.
23 липня 1966 р. ЦК КПРС та Рада Міністрів СРСР прийняла Постанову „Про заходи
щодо зміцнення боротьби зі злочинністю”, що потягнуло за собою зміни карного
законодавства і внесення корегувань у карну політику. Така прискіплива увага до
рішення проблеми карної злочинності на вищому рівні була невипадковою. Часткова
лібералізація тоталітарного суспільства, початок якої було покладено на ХХ
з’їзді КПРС у лютому 1956 р., сильно відбилася на рівні і стані карної
злочинності. Критика культу особи Сталіна, відмова від його політичного курсу
привели до звільнення з місць ув’язнення так званих „політичних злочинників”.
Але цей процес супроводжувався масовою і недиференційованою амністією карних
злочинців, які доволі швидко поверталися до в’язниць, здійснюючи повторні
злочини. Відмовившись від „сталінських” методів соціального контролю,
правоохоронна система одночасно відмовилась і від позитивного досвіду боротьби
з карною злочинністю. До того ж децентралізаторські реформи, невиправдано
широке залучення громадськості до справи боротьби з карною злочинністю
негативно відбилися на статистичній картині злочинності [102, c.383]. Така
ситуація йшла в розріз із заявами радянського керівництва про те, що „... у
розвинутому соціалістичному суспільстві немає класів і політичних угрупувань,
об’єктивно зацікавлених у порушенні законів, як це має місце у сучасних
імперіалістичних державах. В СРСР давно викоренено професійну злочинність. За
50 років злочинність знизилась у три з половиною рази. У нас знищені її
докорінні причини – експлуатація, гноблення, нищета, соціальна нерівність...”
[291, c.10]. Усе це вплинуло на стан інформованості не тільки широкої
громадськості, але й навіть низовим ланкам партійних та радянських органів
влади не судилося знати про справжні справи зі злочинністю в країні,
республіці, області. Періодична преса, як центральна відомча, так і обласна,
рясніла звітуваннями про успішну боротьбу із залишками „анахронізмів” – карними
злочинами, прикладами самовідданої боротьби радянської міліції з окремими
випадками порушення громадського порядку і таке інше. До речі треба зауважити,
що досвіду пропагування обліку радянського міліціонера – захисника прав і
свобод радянського громадянина у той час треба повчитися сьогоднішнім урядовцям
та чиновникам МВС.
Отже, характеризуючи криміногенну ситуацію і стан боротьби зі злочинністю в
Донбасі у досліджуваний період, слід наголосити на брак об’єктивної і повної
інформації офіційних джерел.
3.1. Оперативна обстановка в Донбасі у другій половині 60-х у 70-ті роки ХХ ст.
Кожна соціальна система породжує власні, притаманні тільки їй види злочинів.
Але при більш детальному розгляді ми можемо знайти і багато спільних рис у
кримінальній злочинності певних історичних епох, що робить можливим
використання досвіду та запобігання помилок попередніх періодів. Виявлення
загальних тенденцій боротьби з кримінальною злочинністю у досліджуваний період
допоможе нам краще зрозуміти глибинні причини погіршення криміногенної
обстановки на сучасному етапі та якоюсь мірою визначити її загальні напрямки,
а, отже, своєчасно вжити превентивних заходів.
Проводячи історичні паралелі треба відзначити певні чинники, що впливали та
впливають на рівень криміногенної ситуації як тоді, так і сьогодні. Так,
найбільш небезпечні темпи зростання злочинності спостері-гаються на сучасному
етапі у великих містах України, таких, як Київ, Дніпропетровськ, Луганськ,
Харків, Донецьк, Львів. Як писав М.Гернет, великі міста завжди і всюди були не
тільки скупченням значної частини злочинного світу всієї країни але й місцем,
де деякі форми злочинності знаходили свою улюблену “резиденцію, або куди вони
прибували, щоб “похизуватися” тут своєю винахідливістю, нерідко страхітливістю
[209, c.5].
Дійсно, концентрація населення приз
- Київ+380960830922