Розділ II: Правове становище в світлі королівських привілеїв
Магдебурзьке право, яке приймали міста Польщі у XIII ст. та
Галицько-Волинського князівства наприкінці XIII – перших десятиліттях XIV ст.,
містило готові взірці устрою міського управління, вироблені в Маґдебурзі й
використовувані в інших німецьких містах. Функції та обов’язки війта, райців
(міської ради), лавників (судових присяжних) зафіксували найдавніші пам’ятки
права XIII ст. під назвою “Саксонське джерело” та судові ухвали курії шеффенів
Магдебурга. Ці некодифіковані, але авторитетні правові документи
розповсюджувалися на польських та українських землях у рукописному вигляді до
XVI ст. [150 Василенко Н. Право магдебургское // Энциклопедический словарь /
Изд. Ф. А. Брокгауз, И. А. Ефрон. – СПб., 1898. – С. 891. Про поширення
магдебурзького права в українських та білоруських землях найдетальніше описано
в: Владимирский-Буданов М. Немецкое право в Польше и Литве // Журнал
Министерства Народного Просвещения. – СПб., 1868. – № 8. – С. 467–554; № 9. –
С. 720–806; № 11. – С. 519–586; № 12. – С. 772-833; див. також український
переклад цієї праці: Владімірський-Буданов М. Німецьке право в Польщі і Литві
// Розвідки про міста й міщанство на Україні-Руси в XV–XVIII ст. – Львів,
1903–1904. – Ч. 1–2.] Дві визначні риси відрізняли магдебурзьке право від
існуючого руського чи польського права: автономність міської громади, що
полягала в судовій та адміністративній незалежності від місцевих державних,
судових урядовців й установ, а також право приватної власності на успадковані
міські земельні ділянки. У сукупності ці два чинники сприяли підприємницькій
ініціативі міщан (купців та ремісників), що приносило матеріальну користь як
самим міщанам, так і володарям міста [151 Bogucka M., Samsonowicz H. Dzieje
miast i mieszczaсstwa w Polsce przedrozbiorowej. – Wrocіaw, 1986. – S. 50–51.].
В модифікованому вигляді, з урахуванням певних місцевих традицій, форма
магдебурзького права засвоювалася в українських містах. У Львові, ймовірно,
магдебурзьким правом спочатку володіла тільки німецька громада, однак згодом
(ще за князівських часів) воно поширилося на всю громаду [152 Див. огляд
дискусій на цю тему: Гошко Т. З історії вивчення проблеми самоврядування міст
України в XVI–XVIII ст. // Україна в минулому. – К.; Львів, 1993. – Вип. 4. –
С. 41–42; Janeczek A. Studia nad pocz№tkami Lwowa. Bilans osi№gniкж i potrzeb
badawczych // Rocznik Lwowski. 1993–1994. – Warszawa, 1994. – S. 15–16; Капраль
М. Привілей 1356 р. як повторне надання магдебурзького права для міста Львова
// Львів: місто, суспільство, культура. Т. 3. – Львів, 1999. – С. 11–15.].
Захоплення Львова польським королем Казимиром ІІІ у середині XIV ст. порушило
еволюційну рецепцію магдебурзького права. Видання повторного привілею надання
магдебургії 1356 р. стосувалося, головним чином католицьких колоністів. З того
часу католицька громада, здебільшого німецька за етнічним складом,
користувалася усіма перевагами магдебурзького права. Тільки католики мали
законні підстави перебувати на урядових та судових посадах у місті (хоча в
привілеї 1356 р. і не було сказано про усунення некатоликів від управління
Львовом – відповідні формулювання зустрічаємо в магдебурзьких привілеях інших
міст, найбільше за панування Владислава Ягайла [153 Janeczek A. Exceptis
schismaticis. Upoњledzenie Rusinуw w przywilejach prawa niemieckiego Wіadysіawa
Jagieііy // Przegl№d Historyczny. – Warszawa, 1984. – T. LXXV. – Z. 3. – S.
527–542. З огляду на це, не можна погодитися з принагідно висловленою думкою Н.
Яковенко, котра заперечувала існування заборон для українців займати уряди у
міських органах самоврядування: “Траплялося, що спроби усунути некатоликів від
організованого міського життя переміщалися з цехів на міську громаду в цілому,
хоча спеціальних застережень проти русинів у текстах магдебурзьких привілеїв ми
не знайдемо” (Яковенко Н. Історія України з найдавніших часів до кінця XVIII
ст. – К., 1998. – С. 87).]). І все ж, у першій половині XV ст. у міських книгах
Львова ще натрапляємо на поодинокі згадки про українців (“Ruthenus” або
“Reusse”) як про райців чи лавників [154 Перелік подано далі, на с. ?]. Однак
на той момент вони могли вже прийняти католицизм, а етнонім, доданий до їхнього
імені чи прізвища, міг свідчити про місце походження або проживання, а не про
національну чи етнічну належність [155 Порівн.: Грушевський М. Історія
України-Руси. – К., 1993. – Т. V. – С. 243–244.].
Панівне становище у Львові XIV–XV ст. займали німецькі колоністи, проте з часом
їхня громада почала асимілюватися під впливом численних польських переселенців.
Протягом XV ст. колонізаційний наплив німецького населення спадав, у місті
посилювався польський колонізаційний елемент, особливо у складі середнього
класу міського поспільства. Все більше поляків проникали до міського
патриціату, й уже в останній третині XV ст. з’явилися шанси для реальної зміни
еліти. Це сталося після зубожіння заможних львівських купців, переважно німців,
коли турки захопили чорноморські порти Кафу, Кілію та деякі інші міста, де були
їхні купецькі склади і через які йшла транзитна торгівля з країнами Сходу.
На початку XVI ст. між німецьким та польським населенням у межах католицької
громади виникли тертя на ґрунті мови проповідей у римо-католицькому
катедральному храмі міста [156 Детальніше про ці суперечки щодо мови проповідей
у: Skoczek J. Kwestia jкzyka kazaс lwowskich w wieku XIII–XVI // Przegl№d
Teologiczny. – Warszawa, 1927. – R. VIII. – Z. 4. – S. 337–377.]. За
підтримкою “пропольського” львівського архиєпископа Бернарда Вільчека, подаючи
- Київ+380960830922