Розділ 2. Ногайські орди в складі Кримського ханства
2.1. Міграції ногайців до Північного Причорномор’я у XVI – на початку XVІІІ ст.
Питання про походження локальної групи причорноморських ногайців на теперішній
час лишається відкритим для окремого наукового розгляду. В історіографії
представлений погляд щодо автохтонності ногайських орд Північного
Причорномор’я, а також висновки про початковий етноґенез ногайського народу в
Поволжі та подальшу міграцію його окремих етнографічних груп до чорноморського
узбережжя.
Тезу про автохтонне походження сформулював М.М. Карамзин, котрий ув’язав
початок етноґенезу ногайців з ім’ям еміра (темника) Західного улусу Золотої
Орди Ноґая (друга половина ХІІІ ст.): “от имени Ногая произошло, как вероятно,
название татар нагайских” [190, с. 79]. Це припущення було підтримано пізнішими
дослідниками і з часом перетворилося на усталену історіографічну традицію.
Зокрема П.К. Брун (1880) [120, с. 353] зауважив, що після знищення “царства
Ногая” золотоординським ханом Токтою ім’ям ногайців почали називати “обитавших
тогда уже между Днестром и Днепром иедисанских и джамбуйлуцких татар” [119,
с. 79]. Ф. Петрунь (1928) пов’язав золотоординське місто Ябу-городок з
“Ямбойлуцькою або Джамбойлуцькою ордою”, яка, за його твердженням, завжди
кочувала у Побужжі [249, с. 182]. Аргументи щодо автохтонності причорноморських
ногайців наводив і Л.М. Гумільов (1965), [156,с. 182].
У сучасній українській історіографії наявна тенденція до консервації
карамзинської традиції у питанні походження ногайців. Зокрема Н.М. Яковенко
пов’язує причорноморські орди з улусами трьох “татарських цариків”,
розгромлених литовським князем Олгердом у битві на р. Сині Води у 1362 р.:
Кримську – з Кутлубах-солтаном (Кутлуг-беєм), Перекопську – з Качибиреєм
(Хаджибеєм) та Джамбайлукської (написання Н. Яковенко) – з Диминтер-солтаном
(Димитром). На погляд дослідниці, вони виокремились у першій половині XIV ст. з
колишнього улусу Ноґая і в подальшому контролювали Поділля та степові території
Північного Причорномор’я [330, с. 91]. Зауважено, що “Ногайська орда … за
татаро-монгольської доби утвердилася в межиріччі Дніпра і Дністра” [330,
с. 79]. У дисертаційному дослідженні Ю.О. Гомана (2002) подано спробу пов’язати
два можливі осередки формування ногайського народу – Північне Причорномор’я, в
якому “утворення улусу Ногая завершило формування в Дашт-і-Кипчаку
протоногайського етносу”, з Заволжям та Приураллям, куди за його думкою, у
XIV ст. переселилися “протоногайські групи”. Після цієї міграції вони складають
“Мангитський Юрт на чолі з еміром мангитів Едигеєм. Утворення Мангитського Юрту
і його трансформація в Ногайську Орду завершили другий етап ногайського
етногеезу, внаслідок якого утворилася давньоногайська народність” [153;
13-14].
У джерелах ХІІІ ст. дійсно згадуються “ногайські татари” як позначення
різноманітного улусного населення еміра Ноґая. Зокрема, ординець Олдамур у
1285 р. здійснив набіг на Угорщину “з ватагою куманів (половців) і ногайських
татар” [195, с. 36]. Однак сам факт фіксації імені Ноґая та виведення від нього
“ногайських татар” ще не є достатнім аргументом, щоб вважати еміра західного
улусу Золотої Орди за етноґонічного предка ногайців. У кочових імперіях, які
виникли на уламках імперії Чінгіз-хана, за різних часів і обставин
прослідковується більше десятка дигнитаріїв з іменем Ноґай, які не були
пов’язані між собою ґенеалогічно. У літописі Рукн-ед-Діна Бейбарса під
1270/1271 р. вказаний Іса-Ноґай, родич Берке-хана [299, с. 76-101], Саси-Ноґай,
котрий згадується серед 25 правителів Дешт-і-Кипчаку (ХІV), Туглук-Тимур був
племінником ще одного Ноґая [300, с. 105-106]. До того ж, син іншого Ноґая,
Саси-Буґа походив з султанів Ак-Орди [300, с. 129]. В літописах Рашид-ад-Діна
згадується Ноґай, один з хакімів Північного Китаю після монгольського
завоювання [265, с. 181]. Зазначені також Ноґай, син Татара, онук Джучі [265,
с. 68, 75, 105], Ноґай, син Джарука з роду Джучі [265, с. 69, 82-87], Ноґай,
начальник передового загону Берке-хана, відзначився в Ірані під час війни з
Хулагу-ханом [266, с. 59], Ноґай, правитель “племені” баарин, що кочувало в
степах Центральної Азії [264, с. 188].
Отже, ім’я Ноґай було надзвичайно поширеним серед різної величини правителів
Дешт-і-Кипчаку. Етимологія імені Ноґай у ногайській мові має значення “пес”.
Шанування вовка – як ознака тотемістичних вірувань – простежується ще в
Тюркському каганаті (VI ст. н.е.) [157, с. 11]. Щодо причорноморських ногайців
у XVI-XVII ст. фіксуються окремі вказівки про наявність міфологічних постатей
вовка/пса, зокрема у вульгарних твердженнях про те, буцім діти у них
народжуються сліпими, мов цуценята, “за що турок їх і прозвав собакою, татар
кхпек” [98, с. 130]. Іменування Ноґаєм указувало на належність носія імені до
знатних родів. Основоположник Ногайської Орди, бій Едигей також мав прізвисько
“Ноґай”, тобто “пес” [206, с. 17]. Можливе також ув’язання етноніму ногайців з
центральноазійським календарем, в якому рік собаки зветься ноґай-іл і є
одинадцятим роком тваринного циклу [300, с. 37, 303].
Наступний контраргумент “автохтонній теорії” основується на тому, що в улусі
еміра Ноґая джерелами не зазначено роди Мангит, Найман, Киреїт та інших, котрі
визначали етноґенез ногайців. Маємо лише: “руські, зіхи, тоти, алани” [120,
с. 351]. Після розгрому війська Ноґая в 1299/1300 р., золотоординський хан
Токта піддав його улус нищівній руйнації, продавши в рабство до Єгипту значну
частину його населення [299, с. 110]. Токта свідомо нищив усю політичну та
господарську інфраструктуру західн
- Київ+380960830922