розділ 2.2. „Українські обряди християнської доби” присвячений аналізу
ситуації в українській обрядовості, яка склалася в наслідок насадження на Русі
Християнства. Християнізація Русі була явищем надзвичайної історичної ваги в
житті українського народу і означала доленосний злам в його культурі.
Християнська церква впродовж усієї своєї історії в претензії на все світність
діяча по відношенню до етнічних (язичницьких) релігій за подвійним правилом:
все, що суперечить Християнським догмам, належить викоренити, що не вдається
елімінувати, – належить адаптувати до Християнського віровчення. Так було в
усіх країнах, підданих Християнізації. Так сталося в Україні, церква рішуче
береться за викорінення традиційних народних обрядів, як „поганських”, інші
витлумачує, як таїнства. Християнський обряд протистоїть поганським містеріям,
які церква тлумачить як „бісівські” екстатичні оргії.
В результаті тривалого протистояння язичництва Християнству в обрядовості
українців дивним чином поєдналися імпортовані церковні християнські обряди з
підданими ідеологічній трансформації колишніми „язичницькими” та тими, що
залишилися (з огляду на їхню ідеологічну нейтральність) по суті в первісному
стані.
Ця ситуація знайшла яскраве відображення і в постановах церковних Соборів,
проповідях Святих Отців. та в літописних пам’ятках. Так, в Іпатіївському
літописі під 1174, 1177, 1195 і 1262 роками згадуються події „на русальной
нєдєлє”, а під 1262 роком – „накануне Ивана дня, на самые купальня”; в
договорах литовських князів 1350, 1396 років зустрічаються записи: „писана
(грамота) во вторник перед купалы”, „до Йвана дне до купал” тощо. „Слово про
кари божьи” (XI ст.), у правилах (1166) Новгородського архієпископа, постанові
собору 1274 р, повчанні „Ізборника” XIII ст., у посланні ігумена Єлеазарового
монастиря Памфіла у 1505 р. до Намісника псковського й псковських влад,
Стоглавий Собор 1551-го року, у „Слові” XIV ст., в „Житіє Володимира”, пам'ятка
XVI віку, яке стало за основу Густинському Літопису XVII в., і в„Синопсисі” І.
Полеміст XVII віку Іван Вишенський, Семен Полоцький в своїй „Вечері Душевній",
1683 року, де вміщено „Слово о суєвьріи” подають відомості про стародавні
українські звичаї і обряди. І в усіх цих джерелах просвічує тенденційність, а
то й відверта ворожість носіїв Християнства до народних обрядів як до
„поганських”, „язичницьких”.
Поза сумнівом, Християнство зрештою подолало опір споконвічних традицій, серед
яких були і бузувірські (наприклад, обряди пов’язані з принесенням людських
жертв язичницьким богам („кумирам”, „ідолам”). Церква навертала на чуттєвість
та емоційність іншого ґатунку – стриманість, благочестя, усвідомлення власної
гріховності, аскетизм, смирення. Сміх християнська догматика вважає гріхом.
Відтак народно-обрядові веселощі діонісійського ґатунку були піддані осуду.
Тривала у східних слов'ян боротьба православ'я з язичницькими „ігрищами
бісівськими” та „еллінськими, народними святами” й обрядами не увінчалася
безумовною перемогою офіційної ідеології. В календарній символіці, хоча і
„вплетеної” в канву християнських святців, як і раніше домінували язичницькі,
образи і атрибути. Збереженню їх сприяла соціальна природа феодального
суспільства, виробничу основу якого складав все той же аграрний тип
господарства, що базується на рутинній техніці і технології. В середні віки, як
і в попередню епоху, локальні екологічні ніші залишалася головним предметом
народного символу. Обряди, не тільки виробничі, але й „магічні” не зникли. Вони
нелегітимно співіснували з християнською обрядовістю. Так, стародавній звичай
зустрічати весну, водити, з цієї нагоди веснянки (гаївки) календарно „співпав”
з великодніми християнськими святами (Великоднем), а пісні та хороводи,
офіційно переслідувані духовенством, подекуди обирали для себе місце коло
церкви; русальні свята „співпали” з християнською Трійцею, Купало – з днем
Івана Хрестителя, коляди – з Різдвом, Щедрий вечір – з Йорданськими святками.
Звичайно, таке співіснування якоюсь мірою позначилось на автентичності народної
поезії, яка (особливо колядки і щедрівки) протягом століть не могла не увібрати
в себе елементів християнських уявлень, окремих мотивів та образів клерикальних
легенд. Проте залишається подиву гідною здатність традиції протистояти владним
репресіям і тиску релігійних інституцій та зберігати свою ідентичність.
Візантійське православ'я насаджувало і досить успішно насадило на Русі такі
елементи Християнської ритуалістики, як молитви, сповідання, причащання,
хрещення, освячення, вінчання, поховальні церемонії, поклоніння іконам,
церковна процесія, хрестоцілування, культ мощів тощо. Широко увійшли до обрядів
українців Пости та Хресне Знамення, що набуло в очах віруючих охоронної сили.
Таким чином, християнізація Київської Русі вплинула на характер обрядової
культури українців, де взаємодіяли й перепліталися суперечливі типи: світський
і сакральний. Еволюція цієї сфери відбувалася в напрямку позбавлення
язичницької обрядовості попереднього смислового навантаження (зокрема
функціонування її як розважального елементу) та насичення її Християнською
догматикою. Це стосується, зокрема, трансформації української весільної,
похоронної, пологової обрядовості.
В підрозділі 2.3. „Обрядовість доби атеїзму” викладаються результати аналізу
трансформаційних процесів в обрядовій культурі українців за часів
комуністичного режиму. З позицій марксистського світогляду, всі обряди – і
церковно-релігійні, і традиційні народні – трактувалися як „пережитки” минулого
у свідомості людей і витлумачувались як віджилі, архаїчні, реакцій
- Київ+380960830922