Розділ 2
КОБЗАРСТВО ЯК УНІКАЛЬНИЙ ФЕНОМЕН
УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ КУЛЬТУРИ
Кобзарство в Україні являє собою унікальний феномен музичної культури українського народу, яке своїм корінням сягає в період Київської Русі. При всій своїй оригінальності воно має тісний зв'язок не тільки з архаїчними українськими формами, але й з іноплемінними. Внаслідок цього українське кобзарство становить інтерес як для українського громадянства, так і для інших народів, які мали культурні зв'язки з Україною. Ми ставимо перед собою завдання проаналізувати, узагальнити та систематизувати доступні нам матеріали про кобзарське мистецтво, яке протягом кількох століть охоплювало найрізноманітніші форми фольклору (голосіння, причитання, балади, думи, історичні, релігійні, побутові пісні, танцювальні мелодії тощо).
2.1. Історичні чинники виникнення кобзарства
Переживаючи буремні періоди історії, кожний народ мав оспівувачів подвигів своїх героїв ? рапсодів, бардів, баянів. Такими співаками, як правило, були мандрівні сліпі старці, які в силу цієї вади були здатні до більшої зосередженості, глибокого осмислення, сприймання та відчуття всього, що відбувалося у світі. Ці сиві старці відтворювали під звуки музичного інструмента епічні твори, зберігали та передавали їх із покоління в покоління. Як відзначали дослідники українського кобзарства у ХІХ ст., народ сприймав їх як "людей Божих" і ставився до них із любов'ю та благоговінням. Слухаючи їхні пісні про славне минуле свого народу, люди, часто зворушені до сліз, чули у їхньому голосі начебто пісню про своє важке життя.
Піснетворцями, співаками та музикантами на Русі-Україні в давні часи були люди, до цього здатні. Звались вони "ведущими", баянами, старцями, каліками-перехожими, скоморохами, пізніше бандуристами, кобзарями та лірниками. Між цими співцями була різниця ? одні були з місцевих, інші - захожі з чужини, але згодом репертуар їхній змішався і став спільним. Це ми бачимо, переглядаючи репертуар кобзарів, бандуристів та лірників.
Співаки князівської доби називалися віщими співаками, які також були відомі ще під іменем боянів. Віщій співак супроводжував Ігоря Святославича в його поході на половців. Пісні цього періоду, як вважає А.Русов, складені на основі язичницького світосприйняття, бо основа їх ? цілком дохристиянська, будь вона своя власна (слов'янська - М.П), або ж запозичена з Індії, як здавалось декому [411. - C. 312].
На території Україні в період княжої доби, крім княжих і дружинних співаків, були й інші співаки, що співали релігійні пісні та були рецитаторами духовних віршів. Звались вони каліками-перехожими. За своїм характером, як стверджував П.Безсонов, ці бродячі, сліпі та потворні люди завжди були представниками періоду стихійного, "броженія и кочеванія". З часом християнство їх "заклеймило" і вони поступово перетворилися в мандрівників, подорожуючих по святих місцях. Образ калік-перехожих "осенился верховнымъ наитіем народнаго творчества", вони стали співаками, особливо духовних віршів [34. - С. ХІІ-ХІІІ].
Переглядаючи стародавні пам'ятки, в яких розповідалося про калік-перехожих, старців І.Срезневський дійшов висновку, що в старі часи їх називали "странники в св. земли, паломники, пилигримы" [440. - С. 188-196]. Він вказує на те, що в билинах згадуються також й інші каліки-перехожі:
сорок каликъ со каликою,
сорокъ дородныхъ молодцовъ [34. - С. 24].
У билині про сорок калік з калікою розповідається дещо про їхню організацію. Так, на чолі цієї ватаги був виборний отаман. Каліки мали свої заповіді - не вкради, не збреши, "не впадай в жіночий блуд". Винних, що порушували їх, залишали в чистому полі закопаними по плечі. Отже, середовище калік-перехожих уже в давні часи було організованим. Вони мали свої дружини, братчини, ватаги, які збирались для ходіння по святих місцях. Організація старців до кінця XVIII ст. мала чітку структуру і складалася з ватаг, які мали своїх отаманів, соцьких, десяцьких [162. - С. 315]. Традиції та звичаї таких ватаг з часом лягли в основу кобзарсько-лірницьких (старцівських) організацій.
І.Срезневський згадує, що богатирство не заважало бути калікою і вдягатися в їхній одяг ні Іллі Муромцю, ні Добрині Никитичу, ні Олексію Поповичу. Калік називали перехожими через прийняття ними обітниці побувати на Святій Землі. В билинах інколи каліки звалися пілігримами, як і в Італії (pelegrino) та Німеччині (piligrim), тому що вони мандрували по різних країнах. Їх зображували не як убогих безпомічних калік, а як молодців, наділених богатирською силою. В одному з переказів говориться:
Одеваетъ старчище кафтанъ въ сорокъ пудъ,
колпакъ на голову полагаетъ въ двадцать пудъ,
клюку въ руки берет въ десять пудъ... [400. - С. 149-150]
або
Стоитъ тутъ старецъ пилигримище,
На могучихъ плечахъ держитъ колоколъ,
а весомъ тотъ колоколъ во триста пудъ [185. - C. 80-84].
Мандрували по святих місцях не тільки бідні, але й заможні люди, які бажали покаятися у своїх гріхах та злочинах. У Західній Європі пілігримів називали також пальмаріями, пальматами, пальмоносцями (palmarii, palmati, palmigeri) за те, що вони поверталися з мандрувань із пальмовою гілкою, яка символізувала закінчення мандрування. На території України їх відповідно називали паломниками [440. - С. 205]. Повертаючись зі святих місць, вони користувалися особливою повагою, їх зустрічали з великою гостинністю та надавали всіляку допомогу. Були також каліки, які не мандрували по святих місцях, а лише своїм виглядом викликали жалість і жили за рахунок милостині.
Микола Сумцова вважав, що скоморохи зайшли в Київську Русь від греків, де користувались великою повагою. Він робить посилання на відому фреску ХІ ст. "Скоморохи", яка збереглася на стіні південної башти собору Св. Софії у Києві [453. - С. 2]. Як би там не було, а слово скоморох з'явилося в Україну давно, це були співці та музиканти, яких дохристиянська Русь не знала. Скоморох