РОЗДІЛ 2.
ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ КОМУНІКАТИВНОЇ КОМПЕТЕНТНОСТІ МАЙБУТНІХ РЕДАКТОРІВ
У НАВЧАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ
2.1. Зміст і структура комунікативної компетентності редактора
Проблема формування комунікативної компетентності майбутнього редактора є
важливою частиною складної проблеми формування його професійно значимих
якостей. Розробка і реалізація на практиці даної проблеми має велике значення в
підвищенні рівня успішності в редакторській діяльності.
Висвітлюючи проблему комунікативної компетентності, неможливо оминути поняття
комунікативної культури (“культура спілкування”).
Цей термін не має загальноприйнятого визначення. З терміном “культура
спілкування” ми зустрічаємося в роботах багатьох авторів – О.Б. Добрович, В.В.
Рибалка, В.С. Гофман, Ю.С. Войцехівська, Г.О. Чубукова, Л.О. Петровська, А.
Панов, В.А. Кан-Калик тощо.
Комунікативну культуру нерідко ототожнюють із комунікативною компетентністю, як
операційним поняттям, що передбачає володіння комунікативним інструментарієм
(відповідними навичками і вміннями); або зближують за змістом з культурою
поведінки (як знанням і додержанням соціальних норм поведінки і спілкування),
часом поглиблюючи її розуміння за рахунок включення у змістову структуру
поняття морального настановлення як загальної позиції (ставлення) особистості
щодо інших людей.
Але культура мовлення – це здатність використовувати мовні засоби, оптимальні
для конкретної ситуації мовлення. Система ритуалів і відповідних словесних
формул, яка вживається з метою встановлення контакту та підтримки доброзичливої
тотальності спілкування, становить мовний етикет. У той же час етикет – це
сукупність правил поведінки, які регулюють зовнішній вияв людських взаємин,
поведінку в громадських місцях, манери, одяг. Етикет також найчастіше
ототожнюється з культурою поведінки.
Культура спілкування є внутрішньо-особистісною складовою психологічної культури
особистості. Вона має дві основні компоненти – моральну і психологічну.
Моральна культура розкривається у діях та вчинках людей у відповідності з їх
потребами, інтересами, ідеалами, цілями. Вона виступає як єдність моральної
свідомості та відповідної поведінки. Ця культура стимулює створення системи
моральних цінностей та їх ієрархію. Тому в ході спілкування явно чи неявно
виступають моральні якості людей, відбувається обмін моральними цінностями.
Психологічна культура спілкування включає як психологічні знання, так і вміння:
адекватно емоційно реагувати на дії співрозмовника, вибирати по відношенню до
кожного такі способи і засоби спілкування, які б не розходились із мораллю,
відповідали б індивідуальним особливостям людей. Для культури спілкування також
характерна нормативність.
У вузькому значенні слова, культура – це сума знань та ступінь оволодіння
людиною вміннями та навичками спілкування, які створені й прийняті в
конкретному суспільстві на певному етапі його розвитку. Крім того, складність у
розрізненні змісту поняття комунікативної культури і комунікативної
компетентності зумовлена тією обставиною, що при вивченні комунікативних
особливостей людини дослідники зазвичай описують окремі комунікативні якості чи
інші характеристики її здатності до спілкування – комунікативно-мовленнєві
здібності, комунікативні властивості, риси особистості тощо. А дехто з
дослідників інтерпретує комунікативні якості як спеціальні вміння: зокрема, як
вміння формулювати свої думки, переконувати, прислухатися до чужої думки,
вміння вести бесіду, – наявність яких, певно, свідчить про розвиток відповідних
якостей [272] .
Рівень культури спілкування залежить від багатьох факторів. Систему рівнів
спілкування можна вибудувати, враховуючи її складові. Так, найнижчим рівнем
можна вважати той, на якому йде спілкування з урахуванням прийнятих у
суспільстві норм. Більш високим є рівень, коли спілкування базується на знаннях
психології та на вміннях їх застосовувати.
Таким чином, щоб досягти високого рівня культури спілкування, необхідно добре
розбиратися в психології спілкування та в індивідуально-психологічних
особливостях людей, адекватно емоційно та інтелектуально реагувати на їх
поведінку та психічний стан, вибирати до кожного індивідуальний спосіб
спілкування.
Можна сказати, що культура спілкування – це розуміння іншого в діалозі,
співпереживанні. Культура спілкування є і продуктом, і процесуальною
характеристикою взаємодії двох суб’єктів. Настанови дозволяють описати культуру
спілкування як такий психологічний феномен, що має свою специфіку і
відрізняється від простої взаємодії, хоч і включає її як одну із сторін [41;
174; 260; 317; 385; 387].
Тобто, в будь-якому випадку, коли йдеться про культуру спілкування, особистість
повинна мати систему морально-комунікативних настановлень як загальну позицію у
спілкуванні.
Що ж стосується комунікативної компетентності, то вона є складовою
психологічної структури комунікативної культури, і виступає як сукупність
операційно-технічних засобів (комунікативних знань, набутого досвіду
спілкування, умінь і навичок як способів досягнення комунікативної мети).
Поняття “компетентність” знаходиться сьогодні в центрі світової думки, оскільки
воно розкриває якісно нові перспективи результатів освітньої діяльності. В
основі концепції компетентності лежить ідея виховання компетентного працівника,
який не лише має необхідні знання, а й уміє діяти адекватно у відповідних
ситуаціях, застосовуючи ці знання і беручи на себе відповідальність за певну
діяльність.
Наявність усіх аспектів компетентності означає досягнення людиною зрілості у
своїй професійній діяльності, спілкуванні та співробітництві,
- Київ+380960830922