РОЗДІЛ 2
ТВОРЧА ТА ЕПІСТОЛЯРНА СПАДЩИНА УКРАЇНСЬКИХ ПИСЬМЕННИКІВ 20–30-Х РОКІВ ХХ
СТОЛІТТЯ ЯК ДЖЕРЕЛО ТЕОРІЇ САМОВИХОВАННЯ
2.1. Аналіз художньої літератури 1920–1930-х років
Наприкінці першого –– на початку другого десятиліття ХХ століття в українській
літературі відбулася зміна літературних поколінь (померли М. Коцюбинський, Леся
Українка, І. Нечуй-Левицький, І. Франко). Раніше розмаїтий літературний процес
під впливом суспільно-політичних катаклізмів протягом певного часу перебував
значною мірою у стані невизначеності. Та з початком 20-х років ХХ століття до
класиків приєднується нове покоління митців, «що продовжувало розвивати
модерністські засади творчості, водночас вносячи туди свою специфічну
тональність» [117, 107], яка проявилась, передусім, у відтворенні складних
психічних станів та внутрішніх колізій особистості.
Можна погодитися з думкою дослідників, що нові літературні сили (В. Винниченко,
О. Кобилянська, М. Коцюбинський, В. Стефаник) протягом першого десятиліття ХХ
століття освоювали унікальні моделі і рівні прозового вислову, серед яких
чільне місце посідали символізм і неоромантизм. Відбувався «перехід до модерної
художньої свідомості» [43, 20] та зміна образних моделей усередині модернізму.
Однак такі політично-культурні зміни всіх засад життя, на думку окремих учених,
породили не модернізм, а літературу так званого «Розстріляного відродження».
Хоча визначення «розстріляне відродження» не відображає суті феномена
української літератури першого пореволюційного десятиліття, він фіксує тільки
факт небувалого спалаху творчої активності української літератури і
більшовицької розправи над ними» [133, 170]. Підтвердженням творчої активності
є чималий мистецький доробок письменників окресленого періоду.
Формування неонародницької та модерністської течій в українській літературі
початку ХХ століття було пов’язане з питанням про шляхи й напрями
національно-культурного самовизначення, самоідентифікації. Слід зазначити, що
ранній український модернізм (на противагу європейському) був явищем не лише
естетичним, але, перш за все, культурно-історичним. З’ясування їх відмінностей
та ідеологічного спрямування спричинили розгортання двох основних типів
ідеології –– модернізму і народництва, сформувавши ряд нових культурологічних
понять і концепцій. Такі нові поняття, як «народництво» і «неонародництво»,
«модернізм», «індивідуалізм» відбивали становлення нової критичної парадигми
цінностей в українській самосвідомості.
Модернізм формувався як мистецтво розчарування й песимізму, осмислення кризи,
зламу всіх основ життя й передовсім гуманістичних цінностей, яке зображувало
людину в переломний момент її соціального та індивідуального буття. Модернізм
формувався у своїх найхарактерніших виявах не на рівні загальної стильової
манери або «школи», а через творчу самобутність, самоцінність та еволюцію
окремих митців. Розгортаючись і поєднуючись із формами
реалістично-натуралістичними, власне романтичними, символічними, модернізм
відкривав нові художні моделі та структури –– неореалізм (В. Винниченко),
неонатуралізм (С. Черкасенко), неоромантизм (О. Кобилянська), імпресіоністичний
символізм (М. Вороний), метафізичний символізм (М. Яцків). Водночас загальною
стильовою ознакою ставала тенденція до панестетизму, символізації, ідеалізації
й романтизації зображуваного. Це зумовлювалося сприйняттям реальності як
естетичного феномена, тобто ідеально й естетично перетвореної, зорієнтованої не
на правдоподібність, а на ймовірність своєї інтерпретації. Деякі
літературознавці трактують модернізм як переворот естетико-художнього мислення
й творчості.
На відміну від модернізму, «авангард і футуризм не демонстрували інтересу до
внутрішнього світу людини, до людини взагалі. В рамках авангардного світу
людина була радісним конформістом, покликаним знищити на своїй дорозі все, що
тільки надавалося до знищення, крім того, вона була дисциплінованим фанатиком,
котрий в ім’я нібито свободи легко відкидає все, що не збігається з його
переконаннями» [133, 184]. Тому, як далі зазначає дослідниця,
«псевдосучасність, антиінтелектуалізм, антифілософізм, антиіндивідуалізм,
антиелітаризм, антипсихологізм, нарешті апологія насильства, характерні для
українського авангарду, до кінця 20-х років увиразняться й досить ясно
окреслять його як принципово антимодерністичне явище» [133, 190].
Художні процеси першого двадцятиріччя ХХ століття мають певну цілісність. Увесь
період від започаткування дискусій навколо українського модернізму в журналі
«Київська старовина» (1902) і до відомої дискусії другої половини двадцятих
років можна вважати етапом становлення та обґрунтування модернізму в
українській літературі. Основна його проблема полягала насамперед у з’ясуванні
літературних традицій, тобто у розв’язанні питання, яке висунув ще ранній
український модернізм, виступаючи проти народницько-позитивістської
літературної традиції й практики.
Одна з тенденцій розвитку модернізму спиралась на розгортання неореалізму, який
також тяжів не лише до стильової синтетичності, а й до оновлення самої
гуманістичної концепції, як це спостерігаємо у творах В. Винниченка, С.
Васильченка, Б. Лепкого. На думку пізніших дослідників, саме неоромантизм і
неореалізм як основні тенденції літературного поступу початку ХХ століття дали
поштовх для розвитку провідних течій у літературі двадцятих років –– символізм,
футуризм, неокласицизм. Проте уже на кінець першого десятиліття ХХ століття
основні художні течії раннього українського модернізму дещо видозмінюються.
Загалом саме в ранньому модернізмі були зак
- Київ+380960830922