Соціально-філософські погляди Андрея Шептицького.

Розділ II. Засади розвитку українського суспільства
2.1. Проблема матеріального буття суспільства
У ХХ столітті католицька церква особливу увагу звернула на соціальні питання у розвитку як сучасного суспільства, так і людської особистості. Це, безперечно, спонукали ті величезні суспільно-політичні та економічні потрясіння, які мали місце вже у ХІХ столітті. Енцикліки папи Лева ХІІІ щодо соціальних питань є прямим підтвердженням цього. В основі його соціального вчення - християнський персоналізм, що базувався на принципі гідності особи у соціальній сфері. Саме папа Лев ХІІІ висунув відоме гасло про "accomodata renovatio", тобто пристосування християнства до нових реалій сучасного життя. У своєму вченні він теоретично виокремив богословські та філософські засади християнської концепції суспільно-політичного життя. Цей факт став переломним моментом у розвитку католицького сприйняття суспільної діяльності.
З іншого боку, Антоніо Марія Бадджо у своїй статті "Християнське соціальне вчення: ідентичність та методологія" стверджує: "Бог та людина називають один одного по імені; від Бога ми навчаємося про людину, а від людини - про Бога. З цього особистого зв'язку, з цього герменевтичного кола, центром якого є Христос, і випливає християнська соціальна доктрина" [2, c. 78]. Можна зробити висновок, що доктрина Церкви у жодному випадку не є замінником існуючих соціально-економічних парадигм, вона, радше - незалежна категорія, мета якої полягає у виявленні реалій людського життя через призму приналежності до Євангелії.
Справа у тому, що в науці Католицької Церкви вперше було осмислено характер і сутність людської особи як такої, що має індивідуальну та соціальну природу, а відтак - у її існуванні пов'язане право соціального забезпечення, право на працю, економічного життя. Влучно на цю тему висловився кардинал Йозеф Гьофнер: "для обґрунтування суспільної сутності людини спершу необхідно підкреслити те, що людина залежна від інших людей та від суспільства в тілесно-матеріальному, духовно-культурному та моральному відношеннях" [19, c. 42]. Тобто, наголос робиться не на зовнішній залежності, а, перш за все, на онтологічній сутності самої людини, з одного боку, а з іншого - "соціальна доктрина Католицької Церкви традиційно виходить з вимог євангельських моральних законів та моральних принципів суспільного характеру. В її інтерпретації людина перш за все люблячий суб'єкт, а не мисляча особа; серце трактується моральною категорією та ставиться вище за розум та волю" [64].
Хоча в соціальних енцикліках не знаходимо конкретних планів вирішення соціального питання, тут, безумовно, утверджуються головні принципи справедливого, гуманного та нормального суспільного життя.
Зовсім не випадково у серпні 1959 року Католицька церква відкрито звернулася до вірних молитися за поширення соціальної науки у цілому світі, бо саме прийняття останньої могло б стати фактором соціального розвитку та порятунку від соціальних потрясінь. У цьому контексті хочеться навести вислів папи Лева ХІІІ з енцикліки "Rerum Novarum": "Ця проблема, без сумніву, є важкою та наповненою небезпеками: важкою, оскільки важким є завдання визначити взаємні права та обов'язки багатих і вбогих, капіталу та праці; наповнена небезпеками, оскільки недруги дуже часто викривлюють здорове судження народу, щоб поширити хвилювання та підбурити до бунту незадоволені маси" [31, c. 62]. Досить доречно висловився в одній зі своїх статей А. Романюк, підкреслюючи, що основний шлях до позитивного формування політичного, економічного та соціально-демократичного суспільства пролягає саме через парламентаризм і субсидіаризм, оскільки християнська суспільна доктрина "перебуває в опозиції щодо ліберального індивідуалізму й соціалістичного колективізму. Загальним лейтмотивом є визнання тези, що людина, завдячуючи власній вільній волі, є творцем історії. В історичному розвитку духовний елемент має абсолютні переваги над матеріальними детермінантами" [69, c. 325].
Винятково плідною та вагомою у цьому контексті можна визнати творчу і душпастирську діяльність Андрея Шептицького не лише як глави Греко-Католицької Церкви, але і як речника українського суспільства, його великого і яскравого представника.
Для нас надзвичайно важливим у цьому плані є те, що митрополит однозначно висловився за потребу Церкви мати власне соціальне вчення, на яке можна було б опиратися в економічних справах, при розгляді життєвих матеріальних потреб людей, вірних Церкви, заради досягнення солідарності та створення нормальних умов існування. "Мусимо вжити всіх можливих способів до здвигнення промислу, - писав мислитель, - без котрого рільництво в наших часах майже не може утримуватися. Мусимо на цілій лінії взяти в руки торгівлю, організувати в усіх селах всі ті установи, що яким-небудь способом помагають людям у їхньому житті" [122, с. 292].
Теоретичні погляди Андрея Шептицького виливаються у цілісну соціальну доктрину, яку позначає терміном "соціальна квестія", що охоплювала цілу низку проблем, які стосувалися економічного і соціального життя людей, суспільства і окреслювали параметри людської екзистенції в широкому плані. Ось конкретне міркування з постановки і трактування ним соціально-економічної проблеми, наведене в одному з листів-послань: "Взаємні відносини убогих і багатих були по всі часи нагодою до завзятих нераз конфліктів і борб - бо і в теорії трудно нераз о розграниченє взаїмних прав і обов'язків людей, і доси не було єще приміру уставодавства, котре би устерегло суспільність перед можливим все надужитєм власти або економічної сили" [117, с. 139].
У суспільно-економічній сфері, яку осмислював митрополит, він вбачав разючі конфлікти, високу соціальну напругу, яка руйнувала суспільну будівлю, бо утверджує вищу несправедливість для життя людей. Характеризуючи наявну тогочасну соціально-економічну ситуацію, він, зокрема, зазначав: "... при загальнім відступленю людей від Бога і віри, при зникненню поняття справедливості і затраченю почуття любові