РОЗДІЛ 2
ОРГАНІЗАЦІЯ ЦИВІЛЬНО-ВІЙСЬКОВИХ ВІДНОСИН У ДЕРЖАВІ (ПОРІВНЯЛЬНИЙ АНАЛІЗ)
Демократичний цивільний контроль за діяльністю воєнної сфери є формою організації цивільно-військових відносин, за допомогою якої, з одного боку, забезпечується розв'язання проблеми створення умов та реалізації функції держави як захисника суспільства (використання її потенціалу та можливостей виключно на благо соціуму), а з другого, уможливлюється усунення суперечностей та проблем у діяльності воєнної організації для належного виконання останньою зазначеної функції.
Водночас, враховуючи те, що необхідною базою для переходу цивільно-військових відносин на демократичний цивільний контроль є досягнення значного рівня демократизації, у тому числі, розвиненості суспільних інститутів тощо, постає питання про визначення відповідної типології таких відносин, моделей їхньої організації у державі, притаманних тому або тому суспільству на різних етапах його розвитку та за різних умов.
У цьому контексті автор також окреслить низку критеріїв, згідно з якими має визначатися ступінь набуття цивільно-військовими відносинами в державі якостей демократичного цивільного контролю.
Застосовуючи системний та порівняльно-хронологічний методи розглядатимуться етапи розвитку цивільно-військових відносин у провідних демократичних державах (де завдяки сформованості громадянського суспільства згадані відносини еволюціонували у демократичний цивільний контроль), особливості організації й функціонування цивільно-військових відносин у державах перехідного типу та проводитиметься відповідний порівняльний аналіз з існуючою системою в Україні на предмет визначення відповідності її якісних характеристик саме демократичному цивільному контролю.
2.1. Типи, моделі організації цивільно-військових відносин та критерії оцінки "зрілості" демократичного цивільного контролю над воєнною сферою
Історії відомі різні типи та моделі організації цивільно-військових відносин, де головним "об'єктом тяжіння" був контроль над воєнною машиною (інструментами гарантування безпеки). Наприклад, американський дослідник Е.Нордлінгер, стверджуючи, що цивільний контроль за воєнною організацією та її діяльністю існував завжди, пропонує таку типологію [183, с. 16].
Традиційний тип був широко поширений у європейських монархіях ХVII-XVIII ст.ст., де військові еліти були органічними частинами одного цілого - аристократії, належність до якої ставала достатнім та ефективним засобом контролю [185, с. 14].
Пенетраційний ("проникаючий") тип забезпечує верховенство цивільної влади шляхом запровадження в силові структури кадрів її власної ідеології через розгалужену мережу політичних установ [183, с. 17].
Ліберальний тип виходить з диференціації цивільної та військової еліт за сферами їхньої відповідальності та компетенції. Він підтверджує, з одного боку, визнання військовими влади цивільних та дотримання ними вірності законно обраному уряду. З другого боку, підкреслює повагу цивільних керівників до військових [183, с. 18].
На нашу думку, типологія Е.Нордлінгера дає можливість зробити історичний аналіз розвитку цивільно-військових відносин, що створює необхідне підґрунтя для визначення ознак їхнього формування та функціонування відповідного алгоритму взаємозв'язку воєнної сфери та суспільства. Наприклад, відносини традиційного типу досі притаманні тоталітарним або авторитарним режимам, де військова та політична влада, глибоко інтегровані одна в одну, виступають єдиною похідною диктатури. Пенетраційний тип був представлений у державах т. зв. соціалістичного табору (і особливо у колишньому СРСР), де існували ідеологічні чиновницькі квазітеократії [79, c. 234], а функцію контролю (у цьому разі винятково цивільного) виконували політичні органи та організації компартії. Тип, визначений Е.Нордлінгером як ліберальний, хоча й базується великою мірою на результатах ранніх досліджень С.Хантінгтона щодо суб'єктивного та об'єктивного виду демократичного цивільного контролю, застосовується й нині для характеристики цивільно-військових відносин.
Так, на думку державного секретаря США К.Райс, демократична держава повинна мати лише один тип цивільно-військових відносин, що передбачає існування:
- жорстких обмежень на політичну діяльність військових;
- суворе розмежування юрисдикції між цивільними та військовими інститутами;
- чітку диференціацію "обов'язків" між військово-силовими структурами [139, с. 58].
Проте, на нашу думку, подібний підхід до типології цивільно-військових відносин може розглядатися лише як спроба фокусування уваги на створенні "ідеальної конструкції", певного зразка демократичного цивільного контролю, можливість застосування якого в якісно інших умовах матиме обмежений ефект. Демократичний цивільний контроль над воєнною сферою у державах, де вже тривалий час сформоване громадянське суспільство, є вищим ступенем організації цивільно-військових відносин. У той самий час процес розбудови цивільно-військових відносин у напрямі досягнення демократичного цивільного контролю у державах, що перебувають на етапі трансформації, як зазначалося вище, передбачає необхідність виконання завдань перехідного періоду, упродовж якого відносини формуються за такими типами.
Перший - відносини між військовим істеблішментом (вищим командуванням) і виконавчою гілкою влади, що вертикально спрямовуються від міністерства оборони до президента. Горизонтально до них належать стосунки з іншими органами виконавчої влади (міністерствами, відомствами, органами державної влади зі спеціальними повноваженнями). Важливість налагодження таких взаємозв'язків пояснюється тим, що, по-перше, визначення національних, політичних цілей та стратегічних планів завжди повинно здійснюватися цивільними особами. По-друге, необхідно усвідомлювати, що воєнна стратегія є прерогативою військових, а політичні рішення стратегічного характеру - цивільних посадових осіб. Цілком природно, що військові намагатимуться захищати свою