РОЗДІЛ 2
МІЖНАРОДНО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ ЕТНОНАЦІОНАЛЬНИХ ВІДНОСИН У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ ХХ СТ.
Істотним елементом побудови й розвитку етнонаціональних відносин є
законодавство, за допомогою якого регулюються міжетнічні відносини як в
середині країни, так і на міжнародному рівні.
Необхідність посилення уваги до правового регулювання етнонаціональних
відносин, актуальність вдосконалення й розвитку відповідного правового
забезпечення зумовлена багатьма об’єктивними чинниками: негативні наслідки
політики багатонаціональних держав на право застосування сили в розв’язанні
етнополітичних проблем; незгасаючі тенденції етнічного ренесансу та політизації
етнонаціональних спільнот; зростаюча світова тенденція посилення боротьби
етнонаціональних спільнот (націй, що не мають власних держав, корінних народів,
етнонаціональних меншин) за свої права та намагання здобути статус суб’єктів
національного та міжнародного права; вибух в багатьох поліетнічних країнах
світу етнополітичних конфліктів, їх потенційна здатність до ескалації, що
загрожує етнополітичній безпеці як окремих країн, так і цілих регіонів світу;
певний правовий вакуум у сучасному міжнародному праві щодо регулювання
етнополітичних відносин, недостатність існуючих правових норм їх регулювання,
недосконалість етнополітичного законодавства взагалі; недостатня розробка в
зарубіжній та вітчизняній науковій літературі проблем етнополітичних прав
взагалі і, зокрема, індивідуальних та колективних, а також діалектики їх
співвідношення.
Завданням цього розділу є аналіз історичного процесу становлення основних засад
міжетнічних та міжнаціональних відносин після Другої світової війни до кінця
ХХ ст., чинних міжнародно-правових актів в цій сфері та рівень правового
регулювання міжетнічних відносин, що надасть змогу окреслити стандарти прав
етнонаціональних спільнот (націй, народів, меншин, корінного населення) у
сучасному світі та їх співвідношення з правами людини.
2.1. Історичні трансформації права народів на самовизначення та можливості його
реалізації
Вибух етнополітичної активності, який сколихнув у 60–70 рр. ХХ ст. Західну
Європу був досить несподіваним для більшості суспільств і для домінуючих
напрямків західної політичної думки. У Західній Європі панувала впевненість у
повному успіху консолідації держав-націй. Найбільш популярною була школа „націо
нального будівництва”, яка пропагувала західноєвропейський досвід в якості
моделі для колишніх колоній Азії та Африки. Більш того, пропагувалось уявлення
про те, що Західна Європа, де почалося створення Європейського суспільства,
подолала не тільки етнічний націоналізм, але й державно-національну ідею, і
готується вступити до постнаціональної ери.
Між тим, післявоєнний етнічний підйом був не стільки новим феноменом, скільки
виявленням тенденції, яка давно набирала сили, і передвісників цього було
достатньо і в першій половині ХХ ст. Ще кінець ХІХ – початок ХХ ст. стали
періодом переходу свідомості іноетнічних груп в політичну фазу утворення
етнічних партій і розробки власної національно-політичної доктрини (вже тоді на
ґрунті націоналізму виникли перші сепаратистські організації, такі як, Баскська
Націоналістична партія (БНП) або Національна партія Бретані).
Деякі націоналістичні рухи змогли досягти значних успіхів ще в міжвоєнний
період. Так, у роки Іспанської республіки й Народного Фронту досягли своєї мети
Каталонія і Басконія, які отримали статус автономії, але вона була ліквідована
режимом Франко. У 1927 р. представники ельзасців, бретонців, корсиканців і
фламандців заснували Центральну раду меншин Франції, яка проголосила існування
у Франції декількох націй, які мають право на самовизначення. В Італії постійно
були протести німецькомовних тірольців, а у роки Другої світової війни
посилилися сепаратистські настрої у Сицилії і Сардинії.
Увага щодо розв’язання етнонаціональних проблем почала приділятися після
створення в 1945 р. ООН. У Статуті ООН були закріплені основні засади
міжнародного права, а в 1970 р. була прийнята ДПМП, де вони були доповнені та
уточнені [56].
Але й досі в міжнародному праві є аспекти, які недостатньо розроблені й
суперечливі. Серед них найбільш дискусійним є право народів і націй на
самовизначення. Для Європи це є дуже важливим питанням, оскільки тут
налічується біля 70 народів, для яких цей регіон є постійним місцем проживання,
третина з них не має власної державності, а деякі національні рухи потенційно
претендують на створення власних суверенних держав і намагаються це зробити не
завжди мирним, політичним шляхом.
Так, наприклад, у Великобританії давно існує „Ірландська Революційна армія”,
яка підняла нову хвилю терору в 1970 р. і переслідує ціль „відокремлення від
Англії та створення незалежної соціалістичної республіки”; в Іспанії в 1959 р.
була сформована партія басків „ЕТА”, що використовує як ідеологічні, так і
терористичні (в 1968 р. прийняла „політику збройного конфлікту та революційної
війни”) методи боротьби за відокремлення від Іспанії Країни Басків та створення
незалежної держави із частини іспанських і французьких територій, населених
басками та спорідненими з ними народами; у Франції з 1967 р. діє „Асоціація
корсиканських патріотів” (до 1975 р. називалась „Асоціація корсиканських
революціонерів”), яка веде боротьбу за надання корсиканцям прав автономії;
також у Франції існує ще одна терористична організація „Фронт визволення
Бретані – Бретонська національна армія” (виникла внаслідок об’єднання
націоналістичних угрупувань і провела свою першу акцію у 1966 р.), яка має на
меті „визволення від французького гніту та створення незалежної Бре
- Київ+380960830922