Розділ 2
Розвиток сільського господарства лівобережних
губерній України наприкінці ХІХ ст.
Селянська реформа 1861 р. як і інші реформи 60-70-х рр. ХІХ ст. мала величезне значення для розвитку економіки Російської імперії. Реформи дали поштовх розвитку ринкових відносин, які вже були пануючими в розвинутих країнах світу, прискорюючи розвиток країни. Проведення реформ було спробою пристосувати Російську імперію до нових вимог. Хоча їх проведення і не призвело до розв'язання існуючих у державі проблем, але без них подальший соціально-економічний розвиток країни був би неможливий. Було розпочато довгий і важкий процес перебудови держави з аграрної в розвинену аграрно-індустріальну.
Хоча реформи і залишили здебільшого недоторканими старі засади самодержавства, вони виявилися досить глибокими для економічного піднесення держави. В Україні воно мало досить обмежений характер, що було зумовлено політикою царського уряду. Економічне зростання в Україні відбувалося в тих галузях промисловості, які не мали відповідних природних умов у Росії (цукрова), або ті, що постачали сировину та напівфабрикати для російської індустрії (кам'яновугільна промисловість, металургія). Розвиваючи ці галузі, уряд штучно стримував інші, ті, що успішно розвивалися на корінних російських територіях. Так, лише 15 % українських промислових підприємств випускали готову продукцію. Україна все більше "підпадала під дію законів капіталістичної інтеграції. Її економіка дедалі тісніше прив'язувалася до імперського державного тіла, зазнаючи колоніального зиску з боку метрополії" [299, с. 4].
Також необхідно відмітити нерівномірність розподілу прибутків України та державних витрат на українські губернії. Так, у 1890 р. уряд Російської імперії отримав 41937000 крб. прибутків із малоросійських губерній, а витратив на них лише 23323000 крб., тобто на користь Росії залишилося 18614000 крб. [363, с. 111]. Про нерівномірність розподілу прибутків і видатків говорить той факт, що, наприклад, у 1868-1891 рр. на одного мешканця Харківської губернії припадало держаних прибутків 6 крб. 33 коп. (найбільше на Лівобережжі) і 4 крб. 01 коп. видатків, то на мешканця Петербурзької губернії прибутків приходилося 35 крб. 68 коп., а видатків аж 448 крб. 68 коп. [364, с. 154].
В Україні індустріалізація сприяла подальшому поглибленню суспільного поділу праці, господарській спеціалізації окремих районів, що сприяло розширенню внутрішнього ринку, хоча низька купівельна спроможність населення гальмувала його розширення. Величезне значення для розвитку внутрішнього ринку мало будівництво залізниць. Так у проекті Полтавського губернського земства прокладання залізничної колії пов'язувалося з забезпеченням "насущного куска хліба і коштів немалій кількості вільних по необхідності жителів краю" [268, с. 151]. Для Лівобережжя була споруджена у 1868-1869 рр. Курсько-Харківсько-Азовська залізнична дорога [298, с. 136], яка єднала Лівобережжя з чорноморсько-азовськими портами. Керівництво країни визнавало, що існує недосконалість розвитку транспортних шляхів і "повинна бути загальна погодженість рейкових і водних шляхів, і це важливе економічне питання нашої батьківщини залишається зовсім невирішеним і навіть не порушеним" [126, с. 274].
Залізничний транспорт значно пожвавив географію та розвиток торгівлі. На українські ярмарки надходило багато промислових товарів із Росії, з України в зворотному напряму йшли в основному сільськогосподарські продукти та сировина. Україна займає провідне місце у хлібному експорті Російської імперії і її доля у загальноросійському експорті зерна складає 42 %. Під кінець ХІХ ст. тільки через чорноморсько-азовські порти щорічно вивозилося близько 5 млн. тонн зерна, що становило майже половину експортованого зерна імперії, при цьому ще частина зерна вивозилася через балтійські порти та сухопутним шляхом [249, с. 251]. За півстоліття (1860-1910 рр.) валовий збір зерна на Правобережжі і Лівобережжі подвоївся [371, с. 128-130].
Економічний розвиток зумовив великі зміни в становищі різних верств населення. Почалося формування нових класів. Селянин поряд з особистою свободою отримав можливість вибору між працею у власному господарстві чи наймом до інших господарств, промислових підприємств [330, с. 330-331]. Економічне, політичне та культурне життя все більше зосереджувалося в містах. Хоча в них мешкало, наприклад, у 1897 р. лише 13 % населення українських губерній [284, с. 514]. Наприкінці ХІХ ст. українці становили 80 % населення України, а на початку ХХ ст. 74,1 % [317, с. 10]. Іншу частину населення становили росіяни, поляки, євреї, білоруси та інші.
Більшість українців, як і раніше мешкали в селах. За переписом 1897 р. в Полтавській губернії мешкало 2778 тис. чол., з них у сільському господарстві працювало 81,6 %, Харківській - 2492 тис. чол. (78,6 %), в Чернігівській - 2297 тис. чол. (78,8 %), взагалі населення Лівобережжя становило 7568 тис. чол. (79,8 %) [211, с. 10-11]. Українське сільське населення неохоче залишало сільське господарство і переходило до незвичної для нього роботи в промисловості. У світосприйнятті селян "існування від землі й надалі залишалося соціально справедливим, правильним, істинним життям... Чи не єдино правильним та справедливим джерелом добробуту, багатства українські хлібороби традиційно вважали хліборобську працю" [327, с. 22, 37]. Тому поземельне питання не може "відсунути на другий план ніякі події, які б вони не були величні і важливі" [313, с. 10].
Реформи відкрили нові перспективи для розвитку сільського господарства в нових умовах - вільної ринкової ініціативи. Кінець ХІХ - початок ХХ ст. ознаменував перемогу нових капіталістичних відносин на селі, що зумовило інтенсивний розвиток продуктивних сил, застосування сільськогосподарських машин, найманої праці, подальше розшарування селянства. Заможні господарі починають відігравати роль нової сили в економічному зростанні сільськогосподарського виробництва на селі. Але перехід до ринкових методів ведення госп
- Київ+380960830922