РОЗДІЛ 2. ПОЛІТИЧНА І РЕЛІГІЙНА МОДЕРНІЗАЦІЯ В СТРУКТУРІ МОДЕРНІЗАЦІЇ УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА В ЦІЛОМУ
Процеси розвитку суспільства та його політичної системи, актуалізовані сьогоденням, розглядаються в рамках численних теорій загальносоціологічного і політологічного характеру. Фундамент досліджень цього напряму заклали ще соціологічні теорії розвитку М.Вебера, Ф.Тенніса, Т.Парсона. Однією з теорій, що характеризує перехід від традиційних суспільств до індустріальних і постіндустріальних, є теорія соціальної модернізації. У широкому плані процес соціальної модернізації характеризує ґлобальний процес постійного вдосконалення суспільства, переходу його на вищі рівні розвитку. Отже, модернізація - це одна з необхідних умов становлення нового порядку. Модернізація як процес оновлення у дусі вимог сучасності одностайно визнана вченими. Проте неоднозначність у визначенні цього поняття на рівні його конкретних інтерпретацій зумовила безліч модифікацій, які втілені у різноманітних теоріях модернізації. Вважається, що теорія модернізації пройшла низку етапів, і зараз ми спостерігаємо третій, сучасний етап розвитку [94, с.276].
Теорія політичної модернізації як складова частина загальної теорії соціальної модернізації викристалізовується з різноманітних концепцій, що містять неоднозначні висновки й рекомендації та мають різну соціально-політичну спрямованість. Концепція політичної модернізації розвивалась здебільшого на основі концепцій соціальної модернізації. Політична модернізація в загальнофілософському плані визначається як опанування людини своїм політичним середовищем, а в конкретно-соціологічному - як розвиток політичних систем та інститутів у напрямі створення політичних структур і функцій, характерних для діяльності ліберально-демократичного суспільства. Конкретна характеристика цього процесу дуже різноманітна. Одні вчені пов'язують його передусім з раціональним стилем функціонування бюрократії, політичним плюралізмом і світським характером політичної культури; інші - з формуванням національної інтеграції суспільства і національної держави, модернізації "еліт розвитку", стабільності політичних інститутів і процедур, з психологічним комплексом сучасних політичних цінностей та ідей. Усі ці процеси загалом призводять до розвитку ефективних адміністративних, урядових і бюрократичних структур, які здатні подолати відставання і забезпечити національний прогрес. Однак існує чимало різноманітних поглядів на механізм створення цих структур.
У політичній модернізації як основа теоретичного аналізу й практичної діяльності розглядається проблема підвищення ефективності влади, раціоналізації політичних систем суспільства й забезпечення прав і свобод особи. У даній сфері таких істотних розходжень у теоретичних підходах, наприклад, як при аналізі економічної модернізації, на перший погляд не спостерігається. Практично ніхто відкрито не виступає проти ідеї правової, демократичної, соціальної держави. Проте трактування цієї ідеї здійснюється в досить широкому діапазоні - від ледь прикритого демократичною риторикою анархізму до "блискуче впакованого" тією же риторикою тоталітаризму. Ще більш незадовільний досвід створення "демократичних суспільств" на пострадянському просторі, де практика створення "хижацького капіталізму" сполучається із практикою створення авторитарних політичних режимів гіршого зразка, де демократія закінчується вседозволеністю дій влади, притім дуже часто проти народу й демократії як політичного інституту.
Модернізаційний аналіз політичних процесів, політичних змін досить часто замикається на країнах, що розвиваються або ж на перехідних країнах, які переживають стадії радикальної трансформації політичних структур, що змінюють способи економічних відносин. При цьому нерідко ігнорується факт, що й розвинені держави Заходу проходять модернізаційні періоди, які включають у себе еволюційні й революційні перетворення. Перехід Франції до президентської республіки (5-ї республіки) у другій половині 50-60-х років, політичні зміни в Греції в 70-ті роки, в Іспанії й Португалії в 70-80-ті роки мали кризовий характер і за більшістю характеристик були модернізаційними процесами.
Про це ж говорять і американські політологи Б. Браун і Р.Макрідіс: що "політична зміна не обмежується країнами, що розвиваються. Всі політичні системи проходять досить швидку еволюцію, включаючи й ті, які прийнято називати розвиненими індустріальними країнами, оскільки будь-який політичний процес тісно пов'язаний зі змінами. Сьогодні ми можемо відзначити, що в багатьох політичних системах є інститути, за допомогою яких потреби й вимоги перетворяться в рішення, але наявні умови обов'язково міняються. Нові угруповання захоплюють владні й командні позиції, тоді як їхні попередники втрачають владні повноваження. У підсумку проголошуються нові права й створюються нові установи, що їх забезпечують" [119, р. 353-354].
Інституціональні зміни модернізаційного типу відбуваються і в стабільних-консервативних країнах. Наприклад, у Великобританії в 1999 році було скасовано спадкоємне входження у вищу палату парламенту - Палату лордів, що є для цієї країни серйозною модернізацією політичних інститутів.
Як уже зазначалось, модернізації можуть відбуватися еволюційно й революційно. На відміну від прогресистського підходу С. Хантінгтона, ми вважаємо, що модернізації мають як лінійний, так і нелінійний характер і далеко не завжди поєднані із соціальним прогресом і поступовим рухом суспільства вперед. Демократичні або ж напівдемократичні режими зникають і модернізація відступає. На прикладі пострадянських режимів чітко простежується специфіка існуючих прогресивних і регресивних тенденцій. Тому треба розрізняти поняття "модернізація в країні" і " країна, що модернізується". У першому випадку ми допускаємо часткову модернізацію в будь-якій країні, у другому випадку слід розглядати країну в цілому. При цьому критерії модернізації в першому й у другому випадку різні, отже тут уже можна говори